На початку своєї еволюції людство вразила небувала здатність духу. Мертві являлися уві сні, люди отримували таємничі одкровення. Як поводитися з цими явищами духу, яких жива істота вперше на землі зазнавала? Як дивитися на явища духу? Як бачити стосунки між двома — серцем і тілом, душею й плоттю, духом і тілом? Саме в ученнях про природу людини цивілізації Сходу й Заходу розходяться біля самого джерела. Схід тлумачить їх як гармонію духу й тіла (心身), а Захід — як боротьбу духу й плоті (靈肉). Тут починаються відповіді Сходу й Заходу на запитання: хто ми?
Захід, що розглядає дух та інстинкт як окремі сутності й зосереджується на дусі, називає дух різними іменами: душа, дух, розум. Слово «душа» вживали переважно за старовини, і воно пов’язане з релігією. Уважають, що душа живе після смерті й перебуває з Богом. Слово «дух» уживав переважно середньовічний теоцентризм (神本主義). Слово «розум» уживав переважно раціоналізм новочасного Заходу. Розум часом обмежують частиною духу — тією, що мислить логічно, частиною ширшого духу. Схід не звик до таких поділів. На Сході, що мало цікавиться богоодкровенною релігією й метафізикою, такі розрізнення навіть не потрібні. На Сході, чиє вчення про природу людини спирається на взаємодоповнення духу й тіла, говорять про дух і тіло (心身), і цей вислів охоплює все. У цій книжці, що аналізує цивілізації Сходу й Заходу, душу, дух і розум розглядають як одне й те саме. Річ у тім, що всі вони походять із неокортексу. Заходити в неокортекс, щоб аналізувати душу, дух і розум, не є метою цієї книжки.
Через свої геополітичні умови Захід мусив значно більше, ніж Схід, докладати зусиль для самозбереження. Він почав шанувати дух і гуртуватися довкола нього. Західна цивілізація відрізняє дух від інстинкту й розглядає дух як особливу сутність. Розглядаючи західну цивілізацію, бачимо, що спершу вона зображувала існування духу як соснову шишку й око душі і їм поклонялася. Ці підвалини почали закладатися в греко-римській цивілізації. Згодом культ духу поєднався з релігією, і Захід пережив темні віки Середньовіччя з теоцентризмом у центрі своєї цивілізації.163 У Новий час культ духу розвинувся в раціоналізмі у філософську систему, зосереджену на розумі. Зрештою культ духу на тисячоліття став осердям філософської системи західної цивілізації.
У цивілізації, що шанує дух, між інстинктом і духом виникає конфлікт: людина не може зберегти свою цілісність і стає відчуженою (alienated). А щоб подолати це відчуття відчуженості чи довести надприродність духу, вона мусить створити надприродну істоту й ототожнити (identify) з нею дух. Вона створює Бога, подібного до людини, але надприродного. Створивши Бога, досить доручити Богові, трансцендентній істоті, зусилля пояснити явища духу. Як каже Фромм, «теологія завершується містицизмом», а як зауважує й Фойєрбах, «для людини Бог — це її власний дух, сама її душа». 164 Коли дух поєднується з Богом, тіло починають розглядати як матерію, і поділ на дух і плоть стає виразним. Коли природу вважають матерією, разом із протиставленням Бога й природи постає протиставлення людини й природи (dichotomy).
Коли надприродний дух розглядають раціонально з філософського погляду, це і стає джерелом метафізики. Потрапляють у лабіринт, де треба раціонально пояснювати по суті нераціональні явища духу, і від цього безкінечного й непізнаваного пошуку зрештою доводиться відмовитися на півдорозі: це виявляється в народженні чудовиська — «раціонального Бога». Людина стає на місце Бога. Це шлях від духу Парменіда до абсолютного духу Гегеля. У західній цивілізації після Відродження переконуються в тому, що «релігія — метафізика мас, а метафізика — релігія філософів». Дух, який проголошує релігія, переходить на Заході в новочасний раціоналізм, а потім у добу ідеологій XX століття.165
У цьому полягає безлад західної філософії XX століття. На руїнах середньовічної теології й новочасної метафізики залишилася тільки наука. Захід мусить заново збудувати філософську основу, на яку могла б спертися наука. Не можна ставити майбутнє людства на науку, яку розвинув Захід, чи на штучний інтелект (ШІ), нащадка промислової революції. Щоб розвинути здорову філософську систему, Захід мусить обрати новий підхід до природи людини.
Схід осягає явища духу як одну зі здатностей людини, уважає їх природними й бачить частиною явищ природи. На цьому спираються думки про єдність духу й тіла й учення про лі і ці (理氣論). Немає й схильності пов’язувати їх із релігією чи метафізикою, що спиралися б на відокремлений дух. Зосереджуються на здоровій етиці, політиці й політичній економії. У східній цивілізації дух гармонізується з інстинктом і відіграє роль, що пов’язує людину й природу. На Сході філософія Дао пов’язує людину й природу, а конфуціанство пов’язує людей між собою. Завдяки цим зв’язкам людина зберігає свою цілісність (integrity) без розщеплення. Як сказав Ґете, «природу пізнає цілісна людина, і людина, що живе, — це цілісна людина».166 У східній цивілізації стає можливим через природне вчення про природу людини прагнути цілісної природи людини. Ця думка становить основу східної цивілізації. Західне вчення про природу людини прагне завіту між Богом і людиною або суспільного договору між людьми, заснованого на природі людини. Закони й інституції стають важливими. Східне вчення про природу людини зосереджується на вихованні характеру зусиллями кожного в межах вродженої природи людини. Це східне вчення про природу людини веде до розвитку етики й політичної економії.