Західна цивілізація культу духу (精神)

1) Початки цивілізації культу духу: соснова шишка (Pine Cone) і око душі (Eye of Soul)

Тисячоліттями Захід розглядав дух та інстинкт окремо й розвивав цивілізацію, що шанує дух. У Греції, Єгипті та на Близькому Сході вважали, що будова мозку відображає існування духу, і зображували це в малярстві й скульптурі. Уважали, що коли розтяти людину, то шишкоподібна залоза (Pineal gland) у будові мозку виявиться конкретною формою духу чи душі. «Шишкоподібна залоза» — анатомічна назва залози, схожої на соснову шишку. Помітили, що «соснова шишка» (Pine cone) у природі дуже схожа формою на шишкоподібну залозу. Тому на Заході й в інших цивілізаціях, що створили богоодкровенні релігії, надавали великої ваги скульптурам у формі соснової шишки, подібним до шишкоподібної залози. Уважали, що вони відображають «серце, душу, дух, розум або дане Богом розуміння» людини. Припускають також, що спіральна будова соснової шишки, яка містить послідовність Фібоначчі й золотий перетин, показувала людині лад у природі й пов’язувала її з духовним пошуком.

Це явище тисячоліттями було поширене в Месопотамії, Єгипті, Греції, Римі, а нещодавно — і на Заході. Вавилоняни ліпили статуї своїх богів, що тримали в центрі соснову шишку: «Таммуз» — бог Вавилонії та Шумеру, що тримає в правій руці «соснову шишку», символ душі. І на скіпетрі єгипетського бога Осіріса в центрі, на найважливішому місці, вирізьблено соснову шишку: на скіпетрі єгипетського бога Осіріса дві змії обвивають «соснову шишку», символ душі. І грецький бог Гермес (той самий, що римський бог Меркурій) мав соснову шишку посередині свого жезла, як на статуї Осіріса: жезл Гермеса, «кадуцей» (Caduceus), прикрашений сосновою шишкою й двома зміями. І в грецького бога Діоніса на кінці жезла вирізьблено соснову шишку: жезл Діоніса, «тирс» (Thyrsus), завершується сосновою шишкою — символом душі.

Він тримає в правій руці «соснову шишку», символ душі.

Дві змії обвивають «соснову шишку», символ душі.

Його прикрашають соснова шишка й дві змії

Соснова шишка, символ душі, прикрашає кінець жезла

Культурне явище шанування здібностей духу без змін тривало в західній цивілізації від старовини через Середньовіччя до Нового часу. У Середньовіччі римська курія прикрасила вхід до свого собору скульптурою соснової шишки: біля входу до Ватикану в Римі стоїть величезна «соснова шишка».

І в Новий час на стіні Вайтголл-білдинг (Whitehall Building) у Нью-Йорку є скульптура жезла Гермеса з сосновою шишкою посередині: на «кадуцеї», що прикрашає нью-йоркський Вайтголл-білдинг, виразно вирізьблено «соснову шишку», його головну частину

Виразно вирізьблено «соснову шишку», головну частину жезла

Отже, шишкоподібна залоза (Pineal gland), що тисячоліттями поставала в осерді цивілізації на Заході, в Єгипті й на Близькому Сході у вигляді скульптури соснової шишки, зробила ще один крок. Соснову шишку зрештою стали зображувати як «третє око». Скульптури, що анатомічно точно відтворювали будову шишкоподібної залози мозку, дуже поширилися в Єгипті й зображувалися як «око». У Єгипті його називають «оком Ра» або «оком Гора». Згодом у Греції це око назвали «третім оком», або «оком душі» (Eye of Soul).

У Греції це око назвали «третім оком», або «оком душі»

шишкоподібної залози (pineal gland) лімбічної системи, схожої на соснову шишку.

Платон зображав око «Гора» як «третє око», тобто «око душі». Він уважав, що оком душі, яке міститься в дусі, можна бачити й висловлювати істину всесвіту.

Тепер ми мусимо оком душі бачити світло всесвіту, що пронизує всі речі, і звертатися до вічної істини. ¹⁶⁷

Він закликав шукати вічного не тілесним оком, а оком душі, у десять тисяч разів сильнішим. Він рішуче стверджував, що лише око душі сягає істини. Це філософія, що надає абсолютності релігійним і метафізичним відкриттям.

Око душі вартує більше, ніж десять тисяч тілесних очей, бо лише ним бачать істину. ¹⁶⁸

Ця близькосхідна й західна філософія, за якою соснова шишка уособлює дух, поширилася широко й надовго і вплинула також на Індію та буддизм. Тому на статуях індійського бога Шиви на чолі намальовано око душі. Статуя Будди з Гандхари, знайдена в Афганістані, має на чолі «третє око». Під цим впливом і на буддійських статуях Будди на чолі стали малювати «око душі». А волосся Будди вирізьблюють тугими кучерями, у формі соснової шишки. У статуях Будди, прикрашених «третім оком» і «зачіскою у формі соснової шишки», бачимо вплив західної цивілізації.

Око душі яскраво сяяло за доби духу на Заході й після неї. У самому центрі зображення декларації прав, офіційно оприлюдненої у Франції 1789 року, намальовано «око душі» (Eye of Soul), тобто третє око. І на звороті однодоларової банкноти, що ходить у США, у центрі намальовано третє око у вигляді ока Бога. Велика печатка США, намальована на звороті однодоларової банкноти: «око Бога» (Eye of Providence) увінчує вершину піраміди.

На ній намальовано «око душі» (Eye of Soul).

«Око Бога» (Eye of Providence) увінчує вершину піраміди.

Так через соснову шишку й око душі основа думки, що шанує людський дух, утвердилася в західній цивілізації впродовж тисячолітньої історії. У Новий час західної цивілізації культ духу набуває нової форми. Від культу духу через образи, як-от соснова шишка й третє око, переходять до способу, що полягає в тому, щоб увійти в дух і виразити його. Це «метафізика», через яку західна цивілізація цінує дух, відокремлений від інстинкту.

2) Поширення цивілізації культу духу: від образу до філософської системи

Характерний приклад штучного поділу й пояснення природи людини — схильність пояснювати її, розтинаючи надвоє: на інстинкт і дух (тіло й дух, пристрасть та інтелект, фізіологічне й психологічне, почуттєвість і розум, плоть і душу). Дві тисячі років західна цивілізація вважала такий поділ самоочевидним і намагалася бачити дух як незалежне явище, протиставлене тілу. На запитання «хто ми?» вона відповідає вченням про природу людини як боротьбу духу й плоті. За старовини Платон уважав, що душа прагне світу ідей, а тіло, прив’язане до чуттєвих бажань, заважає душі. Середньовічне християнство вважало, що дух божественний і добрий, а тіло, джерело бажань і гріха, протистоїть духові. На Заході Бог — не бог природи, а Бог справедливості, добрий Бог, тобто витвір духу. А передусім, як добре видно з учення про Трійцю, — це духовна істота. І людину, створену на образ цього Бога, теж розглядають як по суті духовну істоту. У раціоналізмі новочасного Заходу Декарт обстоював значення духу в межах дуалізму, що розрізняє дух і тіло як дві окремі субстанції.

Антична метафізика, середньовічний теоцентризм, новочасний раціоналізм

У грецькій цивілізації до Сократа поняття «рівноваги» між інстинктом і духом посідало чимале місце. То була доба, коли ще не було ні всезагальності духу, ні чіткого відокремлення духу від інстинкту, доба рівноваги, коли аполлонівське й діонісійське стримували одне одного. У грецькій цивілізації Аполлон (Apollo) — символ розуму й духу. Діоніс (Dionysus) — символ чуттів та інстинкту. Дух та інстинкт, аполлонівське й діонісійське, протистояли одне одному. Ніцше описує це становище:

Через двох божеств грецького мистецтва, Аполлона й Діоніса, ми дізнаємося, що в грецькому світі існувало гостре протиставлення — і за походженням, і за метою — між пластичним мистецтвом, аполлонівським, і непластичним мистецтвом музики, діонісійським… Вони постали поєднаними в одне, і з цього поєднання народилося мистецтво водночас аполлонівське й діонісійське: аттична трагедія.¹⁶⁹

Це протистояння вирішально зламали троє філософів — Сократ, Платон і Аристотель. Вони обстоювали метафізику: дух — це природа людини, а тіло — матерія і не має жодної цінності. Вони стверджували, що всі людські зусилля мають бути спрямовані на дослідження духу, відокремленого від тіла, і через нього — на досягнення вічної істини. Традиція культу духу тривала в грецькій і середземноморській цивілізації, але саме вони зробили з неї філософію. Вони вважали, що лише греки мають дух чи душу, які дає Бог. Свою думку про культ душі вони перейняли від Піфагора. Вони також подавали дух як суть людини, повторюючи думку Парменіда: «чуття оманливі, лише дух пізнає істину». Особливо від Аристотеля вони називали дослідження духу метафізикою й уважали його осердям філософії. Принижуючи людський інстинкт, вони аналізували його як тотожний тваринному інстинктові. Вони поєднали піфагорійську думку про культ душі з парменідівською думкою про культ духу, ототожнили душу й дух і вирішально вплинули на поширення філософії культу духу в західній цивілізації.

Для них важив дух, тобто душа. Особливо Аристотель уважав варварів, як-от персів, подібними до бездушних тварин. Тому він обстоював, що їх усіх треба обернути на рабів. Філософія дуалізму протиборства, що розділяє інстинкт і дух, пройшла через Сократа й Платона й завершилася в Аристотеля. З погляду вчення про буття він уважав вічними відмінності душі й духу між греками й варварами, чоловіками й жінками. Великий філософ, він проте заклав підвалини расової та гендерної дискримінації. Аристотель залишив у своїй Політиці (Politics) такі рядки:

У варварів жінка й раб стоять на одному щаблі. Річ у тім, що в них немає природного правителя: вони лише спільнота рабів, чоловіків і жінок. Звідси слова поетів: «Слушно, щоб греки панували над варварами», — так, ніби варвар і раб за природою одне й те саме. ¹⁷⁰

Покора людини богам, тобто послух людини долі, що проступає в грецькій трагедії до Сократа, подібна до гармонії природи й людини, що проступає у східній цивілізації. І так само як східна поезія виражає гармонію людини й природи, елліністична скульптура наголошує на гармонії духу й інстинкту. У цьому сенсі грецька культура до Сократа мала характер культури золотої середини, що зветься софросиною (Sophrosyne). Цю золоту середину, цей стан рівноваги, знаходимо всюди в грецькій культурі до Сократа. Греки мали релігію — не монотеїзм, а політеїзм, у якому численні боги стримували одне одного й досягали рівноваги. І всі боги, зокрема Зевс, мали долю коритися долі.

У грецькій міфології «божествами долі» (God of Destiny) були три богині, яких називали «мойрами» (Moirai, The Fates). Навіть безсмертні боги, зокрема Зевс, мусили коритися їхнім присудам. Доля врівноважувала безсмертя богів. А метафізичну позицію, що прагнула стверджувати абсолютність духу і яку висловила група елейської школи на чолі з Парменідом, стримував і врівноважував грецький спосіб виховання, що надавав великого значення фізичним вправам. Ця грецька рівновага становить тему грецької трагедії, предмет якої — опір долі й кара богів.

Цей грецький гуманізм становить тему грецької трагедії, предмет якої — опір людини долі й кара богів. І трагедії Есхіла (Aeschylus) зберігають рівновагу між опором людини долі й Божою карою, але вітер уже дмухав на бік людського опору. Ця хистка рівновага з крайньою напругою проступає в Сократа. Між крайніми позиціями «безупинного запитування» і «нічого не можна знати» вираження грецького гуманізму сягає вершини. Але Сократ — водночас і кінцева точка рівноваги, і вихідна точка розколу. Ставити «безупинні запитання» й завжди доходити висновку, що «нічого не можна знати», міг лише «наймудріший» — Сократ. Історія західної культури після Сократа показує нам, що для інших людей це було майже неможливо.

Елліністична цивілізація, розтинаючи гармонію й єдність духу й інстинкту, препаруючи суть духовного й безупинно досліджуючи її, почала надавати духові абсолютної цінності. Зрештою вона почала цінувати знання вище за мудрість. Західна цивілізація після Сократа повірила в абсолютність знання й поринула в пошук знання, а не мудрості. Що більше розділялися дух та інстинкт, аполлонівське й діонісійське, то більше руйнувалася й грецька трагедія:

Розгляньмо значення сократівських засад: «Чеснота — це знання; грішать лише з незнання; доброчесна людина щаслива». Ці три засадничі форми оптимізму означають смерть трагедії. ¹⁷¹

Смерть грецької трагедії означає зруйнування гармонії між інстинктом і духом, якою втішалася грецька цивілізація. Рівновагу між інстинктом і духом зруйнувала філософія Сократа, Платона й Аристотеля. Саме вони змусили західну цивілізацію відмовитися від непроявленого, яке обстоювали Геракліт та інші, і обрати проявлене, що шанує дух. Проявлене панувало в історії західної філософії майже дві тисячі років — від Сократа через Середньовіччя аж до Відродження.

Річ у тім, що західна цивілізація прийняла теорії так званих мислителів проявленого грецької цивілізації, яких позначають іменами Сократа, Платона й Аристотеля, і спиралася на силу релігії. У грецькій цивілізації до Сократа впродовж кількох століть був період рівноваги між Аполлоном і Діонісом. У той період філософія мислителів непроявленого, як-от Геракліта, важила так само, як і філософія мислителів проявленого, бо грецька цивілізація усвідомлювала значення «рівноваги» між духом та інстинктом. Вони наголошували на золотій середині й поміркованості. Але вже за доби Сократа плин часу відвернувся від Діоніса й став на бік Аполлона.

Західний культ розуму й духу пов’язаний передусім із релігією. Річ у тім, що він пов’язав дух із Богом. Людина має «образ Божий» (Imago Dei): «І сказав Бог: Створімо людину на наш образ, подібну до нас» (Буття 1:26). «Бог є Дух» (Івана 4:24). Природно, що на Заході людину, створену на образ Божий, розглядали як по суті духовну істоту.

На Заході значення духу підкреслювали не лише в релігії, а й у такій філософській царині, як метафізика. Аристотель, визначаючи метафізику, розглядав її як дослідження духу на противагу матерії. Метафізику, галузь філософії, що досліджує природу буття й дійсності, він поділив на кілька царин, як-от онтологію (ontology). Цю філософську тенденцію і в середньовічній релігії вважали найважливішою цариною, і новочасна філософія теж почала наголошувати на значенні духу. Лейбніц (1646–1716), новочасний західний філософ, що справив великий вплив на раціоналізм, висловив свої погляди на велич людського духу.

Немає нічого дивного в тому, що людина може пізнати світ. Річ у тім, що вона носить світ у собі й сама є образом Бога в мініатюрі.¹⁷²

Це початок раціоналізму, у якому теоцентризм переміщується до людського духу. Так тісний зв’язок між Богом і людським духом іще ширше поширився в західній цивілізації. Упродовж тисячі років Середньовіччя заборонялося видавати будь-що, крім релігійних книжок. Схоластика — теоцентрична філософія, що вивчала лише Біблію й зосереджувалася лише на релігії. Декамерон Боккаччо й Державець Макіавеллі, засновані на гуманізмі раннього Відродження, набули ваги тому, що були першими книжками, які сповіщали про перехід від теоцентризму до гуманізму. І фреска на склепінні Сикстинської капели, яку залишив Мікеланджело, великий майстер Відродження, містить зображення Бога, що вдихає в людину дух. Оскільки римська курія тоді суворо забороняла анатомічне зображення людського тіла, він ужив прийому: помістив за Богом людський мозок, так що Бог перебуває в мозку. У Створенні Адама Мікеланджело (близько 1510 року) Бог на тлі мозку передає Адамові дух: цей твір наголошує на значенні духу в західній цивілізації.

Західна цивілізація розглядає явища духу як надприродні. Вона вірила, що надприродний Бог передав людині надприродний дух. Дух Бог дав лише людині, а не іншим тваринам. Дух перебуває в протиставленні тілу: «Ті, хто живе за тілом, думають про тілесне, а ті, хто живе за духом, — про духовне. Думки тіла — смерть, а думки духу — життя й мир» (Римлян 8:5–6). Розділення й протиставлення духу й інстинкту було не лише важливим положенням християнського віровчення: його приймала й греко-римська філософія. Це ясно видно зі слів, які залишив перед смертю римський імператор Юліан (330–363): «Я навчився від філософії, наскільки душа важливіша за інстинкт. Те, що душа відділяється в смерті, — привід не для болю, а для радості».¹⁷³

Тлумачення природи людини як культу духу утвердилося в осерді західної цивілізації. Філософія культу духу почалася з грецького проявленого, пройшла через релігійну добу Середньовіччя й метафізику Декарта в Новий час і вступила в завершальну фазу — добу ідеологій XX століття. За релігійної доби Середньовіччя Захід зосередився лише на вивченні богоодкровенної релігії — на вивченні духу, який Бог дає людині. Середньовічну релігійну філософію уособлює Августин IV століття, що намагався прищепити філософію Платона до богоодкровенної релігії. Схоластика від XI століття, яку уособлює Тома Аквінський, була спробою пов’язати релігію з філософією Аристотеля. Це прагнення зосередитися на дусі вплинуло на Декарта після Відродження, і Декарт заклав підвалини новочасної метафізики, яку уособлює раціоналізм. Він відіграв роль, що полягала в заміні християнського «духу» Середньовіччя метафізичним «духом».

Поза Середньовіччям і Відродженням, у яких панувало християнство, Захід у XVII–XVIII століттях пережив філософську зміну. У цей період, який ми називаємо Просвітництвом, або добою духу, Захід пройшов через «просвітлення», що звільнило його від догм, пов’язаних із релігією й Біблією. Ідеться про те, щоб не вірити дослівно в написане в Біблії, як-от геоцентризм, а перевіряти його духом, яким наділена людина, щоб судити про його істинність чи хибність. Цю перевірку стимулювала велика зміна парадигми, коли завдяки розвиткові астрономії на Заході геоцентризм заступив геліоцентризм.

Так, коли деякі істини абсолютної істини, записані в Біблії, поставили під сумнів, виникли сумніви й щодо природи Бога. Зокрема, дійшли до перевірки того, чи справді істини, заповіді й закони, які передавали пророки, зустрівшись із Богом, походили від Бога, чи з уяви пророків. Тож західні мислителі утвердили нову думку — деїзм (理神論), за яким Бог існує, але не втручається в людські справи. Через деїзм люди Заходу звільнилися від чудес, пекла, сатани тощо.

Деїсти стверджували, що слово Бога, передане пророками, — не абсолютна істина, а слушне те, що судить людський дух. Вони вірили, що джерело знання — не теоцентризм, а опертя на дух. Посиливши довіру до думки й науки, які підтримує дух, вони заклали підвалини промислової революції XVIII–XIX століть, прагнули влаштування уряду не на авторитеті Церкви, що постав із завіту з Богом, а на новому вченні про природу людини й обстоювали відокремлення Церкви від держави. Початок Просвітництва надихнули у XVII столітті твори Френсіса Бекона, Рене Декарта, Баруха Спінози, Ісаака Ньютона та інших.

Проте варто зауважити, що в західній цивілізації оцінка здібностей духу за доби духу ще більше посилилася. Якщо аналізувати філософськи, перед західною цивілізацією, коли вона проходила добу духу, були відкриті два можливі вибори. Захід міг піти за філософією, що обстоює гармонію духу й інстинкту, і повернути силу духу на її місце; або піти за філософією всезагальності духу, ще більше нехтувати інстинктом і ще більше нарощувати силу духу. Захід обрав другий шлях — шлях всезагальності духу, що наголошує на значенні духу.

Оскільки ця схильність на бік Аполлона становила основу західної цивілізації, період Відродження, коли дух та інстинкт співіснували, був короткий, і плин уже ставав на бік всезагальності здібностей духу. З Декарта й Макіавеллі, які однаково містили — між духом та інстинктом — частку істини й однобічний погляд, Декарта звеличували, а Макіавеллі став мішенню загального осуду.

Історію західної думки від Декарта до Маркса, що панувала за доби всезагальності духу, можна схематично подати так. Декарт: я мислю, отже, я існую (reason); Кант: я, що не мислю, не існую (pure reason); Гегель: людина, що не мислить, як я, не існує (absolute reason); Маркс: людина, що не мислить, як я, — треба довести в політичній дійсності (praxis), що вона не існує. Усі вони вірили, що дух, який вони обстоювали, має абсолютну цінність. Особливо в Маркса абсолютна цінність його історичного духу ще більше підсилила свою абсолютність, вимагаючи усунення супротивників.

Маркс бачив цей світ у чорно-білих барвах і беззастережно вважав ворогом кожного, хто не ставав на його бік. Він ясно знав, на чиєму він боці, і був певен, що боротиметься за них і що вони зрештою переможуть.¹⁷⁴

Від Декарта, який вірив, що дух існує в мозку окремо, до Канта й Гегеля, що обстоювали деонтологію морального обов’язку, у західній філософії панували раціоналісти. Під їхнім впливом на Заході настав період, коли хибно вірили, що найважливіше в людині — дух і що дух творить усе. З погляду вчення про природу людини найсерйозніша проблема, яку спричинили західні філософи, — колосальна помилка, за якою «дух може створити те, чого немає в інстинкті». Ця тенденція, яку створили західні раціоналісти, завершилася трагедіями доби ідеологій. У вченні про природу людини є засада, на якій треба раз у раз наголошувати й яку треба прийняти: «дух не може сам створити те, чого немає в інстинкті».

З часом західні раціоналісти дедалі більше віддалялися від інстинкту й довели до краю покладання на самі лише здібності духу. Це явище «абсолютизації духу», або «абсолютизації здібностей духу». Але що більшою стає роль духу, то більше інстинкт, природно, повстає проти цих здібностей духу. Проти загальної тенденції західної цивілізації, що зневажає інстинкт і прагне лише духу, не могла не постати реакція.

Професорка Палья (Paglia) виражає стосунки між духом та інстинктом як неминучі для людини стосунки між анатомічними частинами мозку: новим мозком і старим мозком. Проникливо те, що вона виражає їх не як «Аполлон — лад проти Діоніса — безладу», а як «Аполлон — лад проти Діоніса — енергії». Інстинкт — це енергія, джерело сили, а дух — лад, що керує цією енергією.

Боротьба Аполлона й Діоніса — це в мозку боротьба між новим мозком (the higher cortex) і старим мозком (the older limbic and reptilian brains). Зрештою мистецтво — вираження дилеми, яку людина завжди носить у собі: дилеми між ладом, який виражає Аполлон, і енергією, яку виражає Діоніс. ¹⁷⁵

Від Макіавеллі через Гоббса й Шопенгауера до Ніцше в історії західної філософії були філософи, вірні радше інстинктові, ніж духові. Ця течія, вірна, як у Макіавеллі, радше інстинктові, ніж духові, не така виразна, як раціоналістська течія від Декарта до Маркса, але її сліди рясно трапляються в Шопенгауера й Ніцше. Водночас, хотів того Ніцше чи ні, його філософія дала вирішальну теоретичну опору фашизмові Муссоліні й Гітлера. Гітлер розвивав фашизм під такими впливами, як вплив Ніцше. Гасло Гітлерюгенду взято в Ніцше: «Що мене не вбиває, те робить мене сильнішим» (What does not kill me makes me stronger).

Макіавеллі, предтеча цієї течії, помилявся, надто покладаючись на інстинкт у розумінні природи людини, так само як Декарт помилявся, надто покладаючись на дух. Тяжка провина Макіавеллі не в тому, що він аморальний, а в тому, що він недостатньо зважав на моральний чинник у політиці. Макіавеллі спостерігав людську поведінку з позаморального (amoral) погляду. Людина має разом із лімбічною системою (limbic system) і неокортекс (neocortex). Чезаре Борджа (Cesar Borgia), що підступно вбив чотирьох ватажків найманців, припустився тяжкої політичної помилки.¹⁷⁶ Історія новочасної західної філософії показує викривлення вчення про природу людини, зосередженого на дусі, і водночас, як реакцію на нього, викривлення, зосереджене на інстинкті.

У цьому сенсі якийсь час була в моді філософія, що бачила історію духовної культури Заходу як розвиток духу, як стверджували метафізики. Але ця філософія прагнула не збагнути істину: це була теза раціоналістів, схилених на бік духу, що філософськи виправдовувала становище, у якому тоді опинився Захід. Ближче до дійсності — розуміти новітню історію Заходу не як розвиток духу, а як діалектичну ситуацію, у якій, поки «відчужений дух» утримує ініціативу, проти нього повстає «відчужений інстинкт».

Течію відчуженого інстинкту від Макіавеллі до Гітлера можна схематично подати так: від Макіавеллієвого виправдання життя заради самої лише перемоги, без моралі (amoral), до філософії волі до життя (will to live) Шопенгауера, далі через волю до влади (will to power) Ніцше аж до гітлерівської філософії монополії сильних на життєвий простір (Lebensraum).

Значення Другої світової війни для історії духовної культури в тому, що поразка фашизму усунула найсильнішого суперника комунізму. Комунізм дехто виправдовував і вихваляв, тоді як фашизм зазнав прокльонів і засудження всіх. Пікассо без вагань заявляв, що його почуття до комунізму — «почуття спраглого звіра, що біжить до джерела», а повоєнна західна інтелігенція, у якій панували Сартр та інші, прожила повоєнні десятиліття в атмосфері, де, щоб тебе поважали, треба було вдавати лівого й цим пишатися.¹⁷⁷

А щоб протистояти комунізмові, цьому відчуженому духові, лишається лише здоровий глузд невідчужених людей, золота середина, якої західні філософи не цінують, і проникливість, яку Спіноза, Вольтер, Ґете, Лессінг та інші зуміли зберегти навіть серед пристрастей і хаосу історії західної філософії. Дивлячись на історію західної філософії після Відродження, не можна не погодитися з висловом: «теологія — метафізика мас, а метафізика — теологія філософів».¹⁷⁸

Критика цивілізації культу духу: Вольтер, Ніцше, Гайдеґґер

Були мислителі, які без прикрас показали серйозність проблеми, яку створює схильність західної цивілізації до метафізичної філософії: Вольтер у XVIII столітті, Ніцше в XIX, Гайдеґґер у XX. Вольтер і Ніцше вказали на засадничі проблеми теології й метафізики, що становлять кістяк історії новочасної західної цивілізації. Гайдеґґер, критикуючи західну філософську систему, зосереджену на дусі, обстоював, що треба зосередитися на самому існуванні людини. Ба більше, вони не зупинилися на новітній історії Заходу, а шукали причину проблем, що спіткали західну цивілізацію, у грецькій філософії Сократа й Платона. Вони критикували їхнє вчення про проявлене. Указуючи на проблеми метафізики, ці троє мислителів, природно, критикують і Платона, який зробив її головною течією історії західної філософії. Платон — той, хто, назвавши дух «оком душі», привів цивілізацію культу духу до панування над західною філософською системою.

Їхня критика через теологію, метафізику й грецьких мислителів проявленого доходить до проблеми природи людини. Щоправда, ще до критики метафізики Вольтером і Ніцше Спіноза вказав на проблеми західних раціоналістів, показавши, що інстинкт і дух неможливо розділити; але західна цивілізація повела свою філософію й цивілізацію в напрямку цінування здібностей духу в природі людини. І вона почала нехтувати інстинктом чи зневажати його. Інакше кажучи, від новітньої історії західна цивілізація прийшла до проблеми викривлення природи людини. Антропоцентризм (人間主義) збудовано на філософії, що викривлює природу людини.

Західна цивілізація взяла від християнства те, що стосується етики, а від греко-римської традиції — те, що стосується знання. Християнство збудоване на вченні про буття, яке у стосунках між людиною й природою, між людьми, між духом та інстинктом обирає радше розділення, ніж гармонію. Західна цивілізація прийняла релігію, збудовану на цій філософії, а з грецької культури теж узяла й увібрала те, що пасувало радше розділенню, ніж гармонії, радше поступові, ніж золотій середині.

У новітній історії Захід почав шанувати «метафізичну істину», як Бога середньовічної релігії. Ця західна цивілізація почала спиратися на філософію, що переоцінює людський дух, тобто здібності людського духу, і впивається ними. Всезагальність духу зрештою спричинила викривлення природи людини у вченні про природу людини, і філософом, що твердо висловив незгоду з цим явищем, був Вольтер.

Я дійшов висновку, що треба ще рішучіше відкинути всі мої метафізичні ідеї. Я дійшов також висновку, що я — слабка тварина, що ступає по сипучому піску, який безупинно осідає піді мною, і що немає нічого безглуздішого, ніж вірити, ніби ти завжди маєш рацію.¹⁷⁹

Вольтер так говорить про марність метафізики, що стверджує абсолютне чи вважає завжди слушним те, що сама стверджує:

Наприкінці майже кожної книжки з метафізики напишімо два слова, якими римські судді послуговувалися, коли не були згодні: non liquet — «це неясно».¹⁸⁰

Такий самий погляд на метафізику висловлює й Фойєрбах. Зокрема, він зауважує, що спільне для метафізики й теології — проявлене: думка, що людина може висловити абсолютне й твердо вірити в нього як в істину. Він казав: «Хто не відмовляється від філософії Гегеля, той не відмовляється від теології».¹⁸¹ У цьому сенсі метафізики, прагнучи проявленого, лишилися на тому самому рівні, що й теологія, і можна вважати, що вони загальмували розвиток справжньої філософії.

Метафізика зрештою — лише різновид теології, що поволі занепокоїлася, бачачи, як філософія розчиняється й спрощується. ¹⁸²

Зрештою західну метафізику після Відродження, у якій людина висловлює абсолютне й вірить у нього, можна вважати в її головному руслі продовженням середньовічної теології. Ці метафізики-теологи, шукаючи метафізичної істини, пропонували утопію й намагалися гнати до неї людей:

Німці знайшли викрут, що дав змогу повернути давній «ідеал» і знову поєднати «ідеал» з істиною. Але зрештою це був лише спосіб виправдати право відкидати науку й право брехати. Лейбніц і Кант! Це двоє людей, які найбільше спотворили інтелектуальну чесність Заходу.¹⁸³

Саме з цього приводу Ніцше проголосив, що «і Лейбніца, і Канта» можна вважати «теологами в шкаралупі метафізики»:

Успіх Канта — лише успіх теолога. Кант, наслідуючи Лютера й Лейбніца, відігравав роль гальма поступу: це ще одна дерев’яна колодка, що вистукує нестрункий такт німецької задубілості.¹⁸⁴

Поринувши в пошук істини, недосяжної для теології чи метафізики, вони раз у раз придушували звичайні радощі життя й робили життя похмурим і безплідним, висуваючи лише обов’язки, про які не знати, для кого вони й навіщо. Божа держава, яку Кальвін заснував у Женеві, протестантське суспільство, яке змалював Лютер, світ, який Кромвель на якийсь час утілив в Англії, — ніщо з цього майже не відрізняється від суспільства, де втілився б моральний закон, задуманий Кантом.

Що швидше руйнує людину, ніж працювати, думати, відчувати без внутрішньої потреби, без глибокого особистого вибору, без радості, як автомат обов’язку? Це і є рецепт занепаду, ба навіть ідіотизму… Кант обрав ідіотизм. І ця людина була сучасником Ґете! ¹⁸⁵

Це негативне ставлення західної цивілізації до життя засадничо збігається з тим, що проступає в християнському вченні про первородний гріх. Природно, що це християнське вчення зазнало сильного впливу Сократа й Платона, які серед грецьких філософів не цінували радості життя. Визнання радості життя — одна з важливих рис східної цивілізації. У цьому вона дуже відрізняється й від індійського буддизму.

Індійський буддизм виходить із положення «життя — страждання». І одне, й друге нехтує чи забуває радість життя, яку виражає східна цивілізація. Але для людини «корінням є природний лад життя (生理), а не збочене (怪理) чи хворобливе (病理)».¹⁸⁶ Якщо східна філософія взяла за корінь природний лад життя (життя — радість, joy), то можна сказати, що західна філософія взяла збочене (життя — гріх, sin), а індійська — хворобливе (життя — страждання, suffering).

«Радість життя», яку в Лунь юй, у розділі «Сянь цзінь» (先進), цінують вище за воєнну перемогу, політичний подвиг чи культ предків, — радість того, щоб «наприкінці весни, коли весняний одяг готовий, піти з п’ятьма-шістьма дорослими й шістьма-сімома юнаками, скупатися в річці І (沂水), подихати вітром біля вівтаря дощу Уюй (舞雩) і повернутися зі співом»¹⁸⁷, — цілком зникла із західної цивілізації. Лунь юй, найважливіша книжка конфуціанства, починає перше речення з вираження «радості життя»: «Коли друзі приходять здалеку — хіба це не втіха?» Конфуцій підсумовує: «Той, хто знає, не дорівняється до того, хто любить; той, хто любить, не дорівняється до того, хто в цьому радіє»¹⁸⁸, — і «цінує вміння смакувати життя вище за знання».

Схильність заступати радість життя пристрастю до обов’язку виразна в західному середньовічному християнстві й новочасній метафізиці. Але корінь цієї схильності — у грецькій цивілізації, у проявленому після Сократа. Сократ, якого змальовує Платон, «доводить до гніву й обурення». Логіка струнка, вираз величний і вишуканий, але, як казав Вольтер, коли схаменешся «з першим співом півня, коли зникають привиди», знаходиш безліч безглуздих софізмів. В Апології Сократа Платон змальовує зворушливу смерть Сократа. Але якщо прибрати красиві фрази й дивні вислови, яких остерігалися й які відкидали всі китайські мудреці на чолі з Лао-цзи й Конфуцієм, і лишити тільки суть, то Платонову філософію смерті й життя можна викласти так: «Смерть — або лише довгий сон, або вона веде до іншого життя. Тож довгий сон — добра річ, а піти в інше життя, зустріти давніх мудреців, що прибули раніше, і продовжувати там приємні розмови — теж добра річ. Тому ніхто не знає, що краще — життя чи смерть». Десь так. Який величезний софізм!

Куди ж поділася радість життя? Якщо Сократ уважав смерть такою приємною чи доброю річчю, хіба не мав би він бути байдужим чи навіть вдячним, коли його вбивають? Справді, Сократ, схоже, прийняв смерть спокійно. Кажуть, що коли його дружина Ксантиппа нарікала: «Ти помираєш так несправедливо!» — Сократ заперечив чи втішив її: «А тобі було б краще, якби мене стратили справедливо?» Платон нічого не каже про радість життя й зовсім не зважає на смуток утратити її через смерть.

Навіть у досократівському грецькому міфі про Сізіфа забуто прихильність Сізіфа до радості життя — таку палку, що він обдурив навіть Аїда, царя підземного світу; на Заході шанують як образ героя лише Сізіфа, що кидає виклик долі, яка прирекла його котити камінь. Сократ, можливо, — непохитна людина, що започаткувала оптимізм, за яким людині можливий безмежний поступ. Але якщо поступ — лише вигадка, то, можливо, він і софіст, що в ім’я поступу знищив «інстинктивну радість життя». Стверджуючи, що цінність має лише знання, а все інше, зокрема радість життя, не має жодної, Платон передав західній цивілізації філософію, що ставить метафізичний обов’язок понад усе.

Радість, яку Схід відчуває від життя, походить із учення про природу людини, цілком відмінного від захвату, що дають поклоніння релігійному абсолютові й покора метафізичному абсолютові. Східне вчення про природу людини виходить із визнання єдності інстинкту й духу, а західне — з нехтування інстинкту й визнання переваги духу. Ці вчення про природу людини стають вихідними точками натуралізму й супернатуралізму. Зруйнувати рівновагу чи гармонію інстинкту й духу й стверджувати перевагу духу — це і стає основою проявленого. І це узгоджується з надприродним. Вольтер, що боровся із забобонами й догмами, які позичали ім’я релігії, уважав, що проявлені властивості Бога створили люди Заходу, бо мали в них потребу, і що Бог аж ніяк не міг їх відкрити людям чи наказати.

За Вольтером, люди Заходу для власних потреб перекручують властивості Бога, користуються ними як заманеться й навіть змушують Бога творити чудеса, щоб переконати інших. Змусити Бога, що створив усі речі й установив їхній лад, самому порушити цей лад, щоб творити чудеса, — хіба це не найбільше блюзнірство?

Навіщо Богові творити чудеса? Якби він робив це, щоб здійснити свої задуми щодо кількох людей, Бог сказав би так: я не зміг здійснити частини своїх задумів ні створенням усесвіту, ні всім ладом, який я встановив у всесвіті, ні своїми вічними законами; тож мушу змінити частину своїх вічних законів і думок, щоб виконати те, чого не змогли мої закони й думки. Такі слова показують не силу Бога, а його безсилля й немислиму суперечність. Тому наважитися уявити, що Бог творить чудеса, — означає вчинити блюзнірство (якби людина могла образити Бога). Це те саме, що сказати Богові: «Ти слабка й непослідовна істота». Отже, вірити в чудеса — безглуздя і неповага до Бога.¹⁸⁹

Гегель, прагнучи виправдати ці чудеса, у своїй знаменитій філософії історії вдається до безглуздого твердження: «чудо — річ цілком відносна, і явища, які показує магніт, теж належать до чудес».¹⁹⁰ Бог, що творить чудеса, неминуче є істотою, відокремленою від природи, що протистоїть їй або перевершує її. А людина, створена на його образ, ототожнюючи себе з цим Богом, проходить процес, у якому й вона опиняється відрізаною від природи й перетворюється на надприродну істоту. Як обстоювала філософія Спінози, Бога зрештою не можна не ототожнити з природою.

«Пізнай самого себе» (know thyself), вислів, який зробив популярним Сократ, закликає звернути погляд на свій внутрішній світ; через метафізичну позицію Платона й Аристотеля він перетворився на твердження, що людина може пізнати власну сутність. Позиція, за якою можна збагнути істину й пізнати абсолютне, — саме осердя проявленого. Ця позиція проявленого ясно проступає в Сократі, якого змальовує Платон.

Ось чому Лессінг, найщиріший із теоретиків, наважився сказати, що він більше дорожить пошуком істини, ніж самою істиною. Цими словами він здивував і розгнівав усіх педантів, але відкрив глибоку таємницю науки. Поряд із цим рідкісним зізнанням, украй щирим, існує глибоко вкорінена ілюзія, що вперше з’являється в Сократа: непохитне переконання, що здібності духу на основі причиновості можуть сягнути аж до коренів людського існування й не лише пізнати їх, а й навіть виправити. Ця піднесена метафізична ілюзія чіпляється до науки, як інстинкт, і безупинно веде її, аж поки та не перетвориться на мистецтво. Ось у чому мета цього механізму.¹⁹¹

Але пов’язувати вислів «пізнай самого себе» з метафізикою — означає дійти висновку, що абсолютно стверджує істину, яку людина сама відкрила. Позиція, яка заявляє, що можна пізнати непізнавану сутність і що її вже відкрито, веде до проявленого, суті теології й метафізики. Але ніхто, крім Бога, не знає власної сутності. Так стверджує Вольтер:

Добре було б побачити свою душу. «Пізнай самого себе» — чудова настанова, але виконати її під силу лише Богові: хто, крім нього, може знати свою сутність? Ми називаємо душею те, що оживлює. Завдяки межам нашого розуміння ми не знаємо про це майже нічого більше. Три чверті людства цим задовольняються й більше не переймаються тим, що вони мислячі істоти. Решта чверть намагається це дізнатися. Але ніхто цього не знайшов і ніхто не знайде.¹⁹²

Німецький філософ Теодор Лессінг (Theodor Lessing, 1872–1933) казав про людину цієї європейської цивілізації, що вона — «різновид хижої мавпи, що поволі захворіла на манію величі щодо того, що вона називає своїм духом». ¹⁹³ У європейській цивілізації, пригнобленій цим духовним, аполлонівським, якщо повторити слово Ніцше, лише цілісна людина (全人), як Ґете, що збагнув ціле, могла вигукнути: «Хіба осердя природи — не в людському серці?»¹⁹⁴

Homo sapiens, окрім фізіологічних потреб і бажань, які є в усіх інших видів, має особливо розвинені потреби й бажання культурного й суспільного життя. Це притаманне людині. Коли кажуть, що людина — суспільна тварина (social animal), мають на увазі саме цю рису. Але цей вираз вимагає особливої уваги. Людина — «суспільна тварина», а не «суспільна» тварина і не суспільна «тварина».

Явище «всезагальності здібностей духу» як метафізика підтримувало взаємодоповнювальні стосунки із західною наукою як її теорія й основа. Але західна наука, що стверджувала абсолютне, тобто класична фізика проявленого, була охоплена сучасною фізикою непроявленого, і філософії, на які дві тисячі років спиралися теологія й метафізика, — геометрія Евкліда й механіка Ньютона, — наштовхнулися на свої межі. Ейнштейн каже, що наукова істина, у яку люди Заходу вірили, як у Бога, не може бути абсолютною і що вірити в абсолютність того, що відкрила людина, — ілюзія.

Поняття «істинного» не застосовне до тверджень чистої геометрії, бо словом «істинний» ми зрештою завжди позначаємо відповідність «реальному» предметові; геометрія ж займається не відношенням своїх понять до предметів досвіду, а лише логічним зв’язком цих понять між собою.¹⁹⁵

Проте, попри цей вирішальний розвиток, що спричинив зміну парадигми в науці, західна філософія не позбулася своєї історичної схильності шанувати Бога й дух. Як новочасна метафізика підхопила естафету середньовічної теології, так протестантизм підхопив естафету католицизму. Лютер успадкував і відбудував історичну традицію християнства.

Лютер, цей фатальний чернець, відбудував Церкву. Але, що ще гірше, він відбудував християнство саме тоді, коли воно мало зникнути.¹⁹⁶

Західна цивілізація так і не виходить за межі проявленого через свою традицію. Західна цивілізація, що від Сократа 2500 років трималася осторонь непроявленого й поринала лише в проявлене, ледве може звільнитися від традицій проявленого — релігії, метафізики й ідеології. Їхнє проявлене саме й зруйнувало рівновагу між духом та інстинктом і зробило течію, що цінує лише дух, головним складником західної цивілізації.

Лише в Новий час люди Заходу змогли усвідомити зруйнування рівноваги між духом та інстинктом і проблеми метафізики, що шанує дух. Особливо філософія Ніцше виразно висловлює незгоду із зосередженою на дусі філософією Сократа й з метафізикою. Німецький філософ Гайдеґґер, зауваживши, що західна цивілізація — цивілізація, зосереджена на дусі, наголосив на потребі зосередитися на «самому бутті, по той бік духу». З погляду природи людини саме буття людини охоплює і інстинкт, і дух. Гайдеґґер гостро вказав на однобічність історії західної думки, зосередженої на дусі. Філософія, що прагне зосередитися не на дусі, а на цілому людському бутті, зокрема й на інстинкті, споріднена зі східною філософською системою, яка поєднує дух та інстинкт.

Гайдеґґер критикував філософію Платона за схильність до здібностей духу. Він бачив проблему в метафізиці, що походить від Платона, Аристотеля та інших, і вважав її причиною того, що західна цивілізація почала викривлювати істину. Оскільки це викривлення західної цивілізації тягнеться від грецької доби через середньовічну релігію до Нового й Новітнього часу, він уважав, що зрештою треба докорінно переглянути всю західну філософську традицію. Платонове вчення про ідеї зрештою підпорядкувало буття ідеям і зробило його метафізичним, а цей філософський погляд, об’єднавшись із богоодкровенною релігією, понад дві тисячі років вів західну цивілізацію. Особливо в XX столітті, коли метафізику довели до краю, ідеології, схилені до духу або до інстинкту, що протистоїть духові, якийсь час панували над світом. Перша, схилена до духу, — комунізм; друга, що йшла за інстинктом, — фашизм. Ідеології XX століття взяли собі за правило руйнувати сам людський характер, який уособлює етика, щоб утілити нездійсненні ідеали.

Указуючи на західну філософію, зосереджену на дусі, Гайдеґґер уважав, що вона втратила не людський дух, а мислення буття, тобто здатність бачити людину в цілому. У тезі Декарта «я мислю, отже, я існую» він бачив вихідну точку метафізичного, зосередженого на дусі мислення, яке Захід розпочав у Новий час. Згідно з його філософією, для людини, зосередженої на «самому бутті, по той бік духу», треба казати: «Я існую, отже, я мислю». Гайдеґґер обстоював, що в порівняльній філософії духу й буття треба заново навчитися способу мислення, зосередженого на бутті. Він критикував західний раціоналізм як мислення, що забуло буття.

З культурного погляду грецька культура втратила проникливість і загинула насамперед тому, що, як показує приклад Сократа, довела дух до краю. Довести дух до краю означає зруйнувати гармонію й рівновагу між духом та інстинктом, тобто зруйнувати проникливість. Так само як причиною падіння Афін було те, що вони знехтували передсмертними словами Перікла, який радив поміркованість, і кинулися в безрозсудну сицилійську експедицію, так і причина зруйнування грецької рівноваги в тому, що знехтували мудрістю, вирізьбленою на фронтоні дельфійського храму, яка велила триматися золотої середини, і вступили на шлях всезагальності здібностей духу. Винуватцем цього слід уважати Сократа.

Сократ і його наступники, безупинно ведучи свої міркування діалектикою знання, перетворили найвище моральне милосердя, самовідданість, героїзм і сталість серця (恒心), такі важкодосяжні, які аполлонівські греки називали золотою серединою, на речі, яких нібито можна навчити.¹⁹⁷

Конфуцій сказав: «Яка велика сила золотої середини! Але рідко люди довго її тримаються».¹⁹⁸ Східна цивілізація, що трималася осторонь теології й метафізики, зуміла зберегти золоту середину. Християнська теологія й грецька метафізика, розвинена Платоном і Аристотелем, понад дві тисячі років спонукали людей Заходу твердити, що вони можуть пізнати непізнавану сутність людини чи природи. Ця метафізична тенденція мала велику силу, поки Захід діяв у «відкритому світі», завойовуючи світ, — майже чотириста п’ятдесят років, від XVI століття до середини XX, які ми називаємо атлантичною добою. Але із завершенням завоювання світу й кінцем відкритого світу роль метафізики теж добігає кінця.

Явище, що виникає разом із всезагальністю явищ духу, — прихильність до причиновості. Причиновість заперечують у східній цивілізації, яка обстоює вчення про зміни, але на Заході вона — неодмінний наріжний камінь ідеї поступу, що виправдовує всезагальність явищ духу. Процвітає філософія, за якою людина поступово просувається до абсолютної істини. Причиновість, яка дістала тверде вираження в Платона й Аристотеля, після Відродження енергійно відродив Лейбніц, і вона допомогла підтримувати живою культуру поступу. А як ми бачили в теорії еволюції Дарвіна, вона допомогла й Дарвінові обстоювати «поступову» еволюцію. Вольтер гостро критикує цю вигаданість західної культури.

Коли я вперше прочитав Платона, мене дуже зворушило, що всі істоти розміщено щаблями — від найлегшого атома до Найвищої Істоти. Але, якщо придивитися, цей великий привид зникає, як колись усі примари тікали з першим співом півня.¹⁹⁹

Перікл, якого можна назвати останнім греком, бо в грецькому суспільстві, що занепадало, він не лише розумів золоту середину, а й утілював її, щоразу повертав афінян на шлях золотої середини, коли ті ступали на крайній шлях.

Коли афіняни не до часу ставали пихатими й зухвалими, Перікл їх лякав; коли вони без причини боялися, він повертав їм упевненість.²⁰⁰

Саме тоді, коли зникали і дельфійський девіз, що уособлює мудрість, і золота середина Перікла, тобто коли Афіни занепадали, Платон і Аристотель поширили філософський світ проявленого, якому судилося близько двох тисяч років справляти на Захід приголомшливий вплив, і цей філософський світ почав вести західну цивілізацію. Він змінювався, набуваючи форм середньовічної теології та новочасної й новітньої метафізики.

Хіба греки за доби своєї слабкості й занепаду не стали оптимістичними, поверховими, риторичними, жадібними до логіки, охочими раціонально тлумачити світ? Інакше кажучи, хіба вони не стали «спокійнішими» й «науковішими»? Попри всі новочасні ідеї й усі демократичні упередження, хто знає, чи оптимізм і його сучасна форма — перемога демократії — не є симптомами ослаблення, старості й фізіологічної втоми?²⁰¹

Навіть наука, що особливо за останні кілька століть досягла дивовижного поступу, уже не гарантує людині світлого майбутнього, хоч як вірили в це люди Заходу, тепер, коли добігає кінця відкритий світ, озброєний проявленим. Яка суть науки і який вплив вона матиме на майбутнє людства?

А сама наука, наша наука, — що врешті означає будь-яка наука як симптом життя? Куди йде наука і, що гірше, звідки вона береться? Чи не є науковий дух лише страхом перед песимізмом і втечею від нього? Тонким захистом від істини? З морального погляду — чимось на зразок боягузтва й брехні? А з позаморального — хитрощами? О Сократе, Сократе, чи не в цьому твоя таємниця? О таємничий іроніку, чи не в цьому твоя іронія?²⁰²

Більшість західних філософів наполегливо ставлять запитання, а коли їм здається, що вони щось відкрили, подають це як абсолютне. Проявлене й філософія поступу пов’язані. Саме так у відкритому суспільстві й далі виправдовують «поступ». Але якщо «абсолютна істина» насправді лежить поза досяжністю людської руки, то, можливо, як сказав Лессінг, треба «більше дорожити пошуком істини, ніж самою істиною». Якщо така доля людини, то, як сказав Конфуцій, «казати, що знаєш, коли знаєш, і що не знаєш, коли не знаєш», — це межа знання, яке може мати людина. Якщо прийняти даоську філософію, за якою «життя має межу, а знання меж не має», можна вважати, що вибір здібностей духу західною цивілізацією, яка обстоює метафізику, наштовхується на свої межі й зрештою йде шляхом занепаду.

3) Падіння цивілізації культу духу: ідеологія, змова духу й науки

Західна думка культу духу, що нестримно мчала вперед, у XX столітті вступила на шлях занепаду. Дух, озброєний «раціоналізмом», вступив у змову з «науковим» соціал-дарвінізмом і породив добу ідеологій. Але ідеологія, заснована на хибному вченні про природу людини, повела світ західної думки шляхом загибелі. На Заході здійснилася змова духу й науки. Дух не може діяти відокремлено від інстинкту, але західний раціоналізм хибно повірив, що це можливо, і неперевірена ідея — поступове й боротьбистське вчення соціал-дарвінізму — поширилася як наука в західному світі XX століття. Суть ідеології — поєднання відокремленого духу й ілюзорної науки.

Дарвін обстоював теорію еволюції, за якою людина не є плодом особливого творіння Бога, але був переконаний, що створення природи, зокрема перших форм життя, — справа Бога. Тож Дарвін стверджував, що його релігійні переконання й теорія еволюції можуть ужитися, і пояснював, що його віра в Бога не змінилася:

Є велич у такому погляді на життя з його різними силами, які Творець спершу вдихнув в одну чи кілька форм; і поки наша планета обертається за незмінним законом тяжіння, з такого простого початку розвинулися й розвиваються незліченні найпрекрасніші й найдивовижніші форми.²⁰³

Теорія еволюції Дарвіна зрештою стала поєднанням «Божого творіння й природної еволюції». Це не послідовно натуралістична теорія еволюції, а теорія, у якій співіснують Боже творіння й еволюція природи. Як і багато західних мислителів, зокрема деїсти Просвітництва, вони не змогли цілком перетворити західну думку на натуралізм і обрали шлях, що дає співіснувати Богові й природі. Дарвін теж дав велику ідею, але його філософська система без змін успадкувала західну філософську думку. Настільки схильність до проявленого греко-римської доби й послідовне проявлене середньовічної релігії ще діяли в їхній думці.

Соціал-дарвінізм: «природа не робить стрибків», «війна всіх проти всіх»

Соціал-дарвінізм (Social Darwinism) вийшов із дарвінізму (Darwinism), але, всупереч очікуванням Дарвіна, відіграв вирішальну роль у відкритті доби ідеологій. Дарвінізм стверджує, що людину й живих істот на землі не створив Бог кожну окремо, а що вони постали внаслідок еволюції в природі. Це революційна теорія, що руйнує вчення про творіння, осердя догми богоодкровенної релігії. Теорію еволюції Дарвіна опубліковано 1859 року.

Проблема не в самій теорії еволюції Дарвіна, а в соціал-дарвінізмі, що з неї виник. Соціал-дарвінізм відіграв наукову роль, породивши змову філософії й науки, потрібну, щоб довести силу духу до краю. Якщо прийняти думку, що «велике відкриття — це зусилля того, хто його зробив, а проблеми, які воно містить, — проблеми його доби», то теорія еволюції — великий здобуток Дарвіна. Але те, що Дарвін без змін ужив у своїй теорії еволюції вчення про боротьбу й поступовість, глибоко закорінені в західній думці, було найбільшою помилкою.

Теорію еволюції збудовано в межах західної системи мислення. Тому положення, які всі в західній філософській системі Нового часу вважали самоочевидними науковими істинами, стали механізмом пояснення теорії еволюції Дарвіна. Ці положення, поєднавшись із цивілізацією культу духу, що тоді заполонила західну філософію, породили соціал-дарвінізм. Цих механізмів два: «природа не робить стрибків» (Natura non facit saltum, Nature does not make leaps) і «війна всіх проти всіх» (Bellum omnium contra omnes, War of all against all). Багато тодішніх мислителів охоче вживали латинські формули, щоб посилити вагомість своїх положень.

Соціал-дарвінізм постав із хибного переконання, що теорія еволюції Дарвіна спричинить у людській історії поступову й боротьбистську еволюцію.²⁰⁴ Осердя цієї теорії — поняття «природа не робить стрибків» і «війна всіх проти всіх». Так вона занурила людські справи Заходу в добу ідеологій.

Засновник соціального еволюціонізму Спенсер (1820–1903) стверджував, що виживання найпристосованіших і природний добір без змін застосовні до людського суспільства. Оскільки суспільство, як і природа, розвивається через конкуренцію, він доходив думки, що «штучно допомагати нездатним — означає гальмувати розвиток суспільства».

Ідеології, що ввібрали ці тези, активно використовували соціал-дарвінізм, щоб виправдати нерівність, расизм та імперіалізм. Зокрема, думка, що природа людини може «еволюціонувати», уможливила політику, яка знищувала всяку етику й усякий гуманізм. Поступовість і вчення про боротьбу соціал-дарвінізму використовували як «науку» в комунізмі, нацизмі, расизмі та євгеніці. Уживаючи виживання найпристосованіших і природний добір як замінники поступовості й боротьби, вони намагалися посилити свою науковість. Після жахливих помилок XX століття цей соціал-дарвінізм виявився хибною думкою. Річ у тім, що він суперечить природі людини. Нині від нього відмовилися.

Філософію поступовості й боротьби було заявлено від самих початків теорії еволюції Дарвіна. Дарвін без змін перейняв у свою теорію західну філософію, за якою всяка зміна відбувається «поступово»: «природа не робить стрибків». Цей вислів був наріжним каменем мислення західної філософії й науки XIX століття. Пов’язане з ним поняття — «вчення про боротьбу»: «війна всіх проти всіх». Це поняття разом із поступовістю — осердя теорії еволюції Дарвіна. Дарвін виразив його як виживання найпристосованіших (Survival of the fittest). Поступовість і вчення про боротьбу, головна філософія теорії Дарвіна, спричинили багато проблем. Теорія еволюції Дарвіна зрештою переродилася в соціал-дарвінізм і посприяла створенню жорстокої й безжальної «доби ідеологій» (the Age of Ideology), коли вважали дозволеним порушувати людську етику заради втілення утопії.

Проте деякі мислителі висловлювали незгоду з таким способом без змін уживати в теорії еволюції модні тоді поступовість і вчення про боротьбу. Гакслі, що став на захист теорії Дарвіна, ще до виходу Походження видів написав Дарвінові листа, де вказав на проблему без змін ужитої в теорії поступовості.

Я готовий, якщо треба, зійти на вогнище, захищаючи вашу теорію. Я гострю пазурі й дзьоб, щоб захищати еволюцію. Але ви самі обтяжили себе зайвою трудністю, беззастережно прийнявши правило «природа не робить стрибків». ²⁰⁵

Але поступовий характер теорії еволюції Дарвіна — це потужна течія, що лежить в основі західної культури. Теорія еволюції Ламарка (Lamarck), «теорія вживання й невживання органів», яку Дарвін наводить у Походженні видів, теж мала поступовий характер. Вислів «природа не робить стрибків», який Дарвін охоче повторював, щоб підкреслити поступовість еволюції, своєю чергою був поняттям, широко прийнятим ученими й філософами. Сам Дарвін наголошує на цьому в Походженні видів:

Оскільки природний добір діє лише нагромадженням незначних послідовних і корисних змін, він не може спричинити великих чи раптових перетворень; він може діяти лише повільними й короткими кроками. Тому правило «природа не робить стрибків», яке кожне нове здобуте знання дедалі більше підтверджує, зрозуміле в межах теорії природного добору. ²⁰⁶

Лейбніц, якому приписують популярність вислову «природа не робить стрибків», пише в Нових дослідах про людське розуміння:

Ніщо не відбувається раптом, і одна з моїх великих і найбільш перевірених засад — що природа ніколи не робить стрибків. ²⁰⁷

Через поступовість і вчення про боротьбу прихильники соціал-дарвінізму вважали, що природа людини може еволюціонувати: що вона еволюціонує впродовж людського життя чи з покоління в покоління. Дарвін та інші еволюціоністи вірили, що людство безупинно еволюціонує від своєї появи; Конт, Маркс, Гітлер та інші виходили з цієї теорії еволюції або зазнали її вирішального впливу.

Теорія природного добору Дарвіна, за якою еволюція відбувається поступово й через боротьбу, у природничих науках, можливо, лише проста помилка. Але соціал-дарвінізм, що постає, коли теорія Дарвіна виходить із царини природничих наук і застосовується до суспільних, — не проста помилка, а велика трагедія, як видно з расистської євгеніки Гітлера. Тексти Дарвіна й тексти Гітлера виявляють дивовижну подібність. Гітлер пише у своїй книжці Моя боротьба (Mein Kampf):

Таке усвідомлення накладає на державу обов’язок, згідно з вічними й незмінними законами, що правлять усесвітом, плекати найкращих і найсильніших і придушувати поганих і слабких. ²⁰⁸

Дарвін так завершує частину про «інстинкт» у розділі 8 Походження видів:

Зрештою, хоч це, можливо, і не логічний висновок, значно втішніше вважати всі ці інстинкти не спеціально даними чи створеними, а дрібними наслідками загального закону, що веде до поступу всіх органічних істот: розмножуватися, змінюватися, давати жити найсильнішим і вмирати найслабшим. ²⁰⁹

Так само як фашизм Гітлера сильно спирався на теорію еволюції Дарвіна, комунізм теж прагнув вірити в теорію «війни всіх проти всіх», висловлену в дарвінізмі, як у наукову істину, і спиратися на неї. Маркс виявляв до теорії еволюції Дарвіна наполегливу й сильну цікавість. Він надіслав Енгельсові, своєму двійникові, захопленого листа.

Дивовижно, як Дарвін знаходить серед тварин і рослин поділ праці, конкуренцію, освоєння нових ринків, «винаходи» й мальтузіанську «боротьбу за існування». Це війна всіх проти всіх. ²¹⁰

Маркс, що хотів, аби його систему ідей уважали науковою, шукав у дарвінізмі наукових доказів на підтримку свого комунізму. У листі до Лассаля (Lassalle) 1861 року Маркс ясно виказує цей намір.

Праця Дарвіна має велике значення. З боку природничих наук вона може дати основу моїй системі думки, а історично вона доводить неминучість класової боротьби. ²¹¹

Поєднання ідеології й соціал-дарвінізму походить насамперед із дарвінівського пояснення боротьбистської й поступової еволюції. Ідеології прагнули зробити дарвінізм «істиною» своєї боротьби й поступових змін. У Походженні видів Дарвін раз у раз наголошує, що нові види постають унаслідок «поступового й боротьбистського» природного добору (natural selection).

Можна сказати, що природний добір день у день, щогодини, по всьому світу ретельно перевіряє кожну зміну, хай навіть найдрібнішу: відкидає погане, зберігає й нагромаджує добре. ²¹²

Боротьбистський характер теорії природного добору Дарвіна, як він сам писав, походить з ідеї, узятої з Досліду про закон народонаселення Мальтуса.

У наступному розділі ми розглянемо «боротьбу за існування», що неминуче точиться між усіма органічними істотами світу внаслідок їхньої схильності розмножуватися в геометричній прогресії. Це вчення Мальтуса, застосоване до всього тваринного й рослинного світу. ²¹³

Ці погляди Мальтуса й Дарвіна можна вважати повторенням і посиленням риси, що лежить в основі західної культури: бачити виживання як боротьбу, як видно з Державця Макіавеллі чи Левіафана Гоббса. Макіавеллі, що виправдовував будь-які засоби заради виживання й перемоги, не зважаючи на мораль (amoral); Гоббс, що бачив природний стан у «війні всіх проти всіх»;²¹⁴ Мальтус, що застосував боротьбу за існування до людського суспільства й природного світу; і Дарвін зі своєю теорією еволюції — усі вони перебувають у руслі західної культури.

Проти погляду більшості природознавців свого часу, заснованого на вченні про творіння, за яким «кожен вид створено окремо» і він незмінний,²¹⁵ Дарвін обстоював механічну, лінійну й реактивну теорію еволюції, за якою види сформувалися внаслідок «повільної, дрібної й безперервної еволюції».²¹⁶ Стверджуючи, що природа людини щомиті еволюціонує, Дарвін дав різним ідеологічним рухам XIX століття міф еволюції й поступу. Соціал-дарвінізм, що абсолютно посприяв створенню доби ідеологій XX століття, так зазнав прямого впливу теорії еволюції Дарвіна.

Людина може обирати, і справді обирає, зміни, які дає їй природа, і нагромаджує їх, як забажає. Так людина пристосовує тварин і рослини до власної вигоди чи втіхи.²¹⁷

Дарвін припускав, що це поступове нагромадження відбувається в природі лише на благо живих істот, а в людини — лише на її власну вигоду. Він стверджував, що воно йде за законом природи й людини, який зветься виживанням найпристосованіших.

Людина обирає лише на власну вигоду, природа — лише на благо істоти, про яку дбає.²¹⁸

Чи може людина послатися на природну засаду виживання найпристосованіших? Дарвін уважав, що може переконливо це довести. Соціал-дарвінізм став підставою для тези, що засаду виживання найпристосованіших, яка діє в еволюції природи, людина може використати й застосувати між людьми в людському суспільстві.

Чи діє в природі засада добору, яку ми бачили такою могутньою в руках людини? Думаю, ми побачимо, що вона може діяти там дуже дієво.²¹⁹

Таке розуміння природи людини цілком протилежне вченню про природу людини з погляду буття, яке з’явилося в богоодкровенній релігії. Богоодкровенна релігія вважала, що вроджений характер людини не змінюється. Теорія еволюції Дарвіна стверджує, що природа людини щомиті проходить процес еволюції. Вона відрізняється й від східного вчення про природу людини, заснованого на змінах. Схід уважає, що люди народжуються з однаковою природою людини, але після народження характер змінюється в межах природи, з якою людина народилася. Східне вчення, за яким дух не може вийти за межі природи, з якою народжуються всі люди, але діє в цих межах, докорінно відрізняється від учення про природу людини Дарвіна й соціал-дарвінізму.

Поступовість і боротьба — неодмінні риси поступу й еволюції. Вони просякали західну науку й філософію після Відродження, що склалися довкола детермінізму й причиновості й заперечували відносність і самостійність. І Дарвін їх перейняв. Дарвін не зміг відкинути упереджень, у які західна філософія вірила непохитно: «природа не робить стрибків» і «війна всіх проти всіх». Тож поступовий і боротьбистський характер теорії еволюції Дарвіна можна вважати не новою теорією, а чимось притаманним тодішній західній культурі.

Теорія еволюції Дарвіна проти переривчастої рівноваги (Punctuated equilibrium)

Теорію поступової еволюції, яку обстоював Дарвін, — за якою все безупинно еволюціонує, — поступово почали науково похитувати. Головна причина в тому, що, попри великі зусилля, не знайдено перехідних ланок (missing link), які підтверджували б поступовість. Перехідні ланки — це гіпотеза, за якою існують види, через які жива істота мала б пройти в процесі поступової еволюції, але сліду яких не знаходять. Якщо цих слідів і далі не знаходитимуть, перегляд теорії Дарвіна неминучий. Одна з таких переглянутих теорій — «теорія переривчастої рівноваги» (punctuated equilibrium). Згідно з цією теорією, яку 1972 року оприлюднив професор Ґулд, види проходять довгі періоди стабільності, а потім за короткий час різко розгалужуються. Крім таких моментів, людство від своєї еволюції до Homo sapiens виявляє «нееволюційне пристосування» (non-evolutionary adaptation).

Теорія переривчастої рівноваги відрізняється від учення про творіння, за яким Бог виліпив людину з глини. Вона відрізняється й від теорії Дарвіна, за якою всі живі істоти, зокрема людина, безупинно поступово еволюціонують. Але теорія нееволюційного пристосування людини добре узгоджується з ученням про зміни, на якому наголошує цивілізація Дао. Колір шкіри чи очей, форма носа чи губ — риси кожної з рас, що становлять сучасне людство. Західні вчені для зручності якийсь час поділяли сучасне людство на жовту расу (Азія), білу расу (Захід), чорну расу (Африка), коричневу расу (Індія) й червону расу (Америка), стверджуючи, що це різні раси. Але нині визнано, що всі вони належать до одного виду, а расові риси лише змінилися: людина не еволюціонувала.

Остання зміна до Homo sapiens, схоже, відбулася в кількох місцях водночас. З генофонду (pool) ранніх Homo sapiens гени сучасного людства розвинулися в кількох точках землі, і сучасне людство, що їх поділяло, зрештою вкрило землю. Усі раси, що нині населяють світ, — підвиди (亞種) одного виду, Homo sapiens. Відмінності між расами походять із географічної ізоляції й пристосування до різних кліматичних умов: це лише відмінності в межах одного виду (種). ²²⁰

Що означає те, що ми маємо тіло Homo sapiens і «фізичні риси» окремої раси? Чи фізичні риси, тобто відмінності кольору шкіри, кольору очей, форми носа, — це процес, у якому еволюціонує саме тіло Homo sapiens? Чи слід бачити в них прості зміни, не пов’язані з еволюцією, як шкіра хамелеона змінює колір залежно від середовища? Тут західна цивілізація Бога, заснована на вченні про творіння, аж до першої половини XX століття прагнула вважати фізичні риси людства рисами людей, створених різними. У цьому нічого не змінилося й після теорії еволюції Дарвіна наприкінці XIX століття. Інакше кажучи, навіть визнаючи, що людину не створено такою, як вона є, а що вона еволюціонувала до нинішнього стану, її прагнули трактувати як таку, що еволюціонувала в різних людей.

Дарвін та інші еволюціоністи вірили, що Homo sapiens безупинно еволюціонує від своєї появи, і такі мислителі, як Конт чи Маркс, будували свої філософські системи на цьому засновку. Але в міру того, як відступала ідея поступу, що, мов гарячка, заполонила Захід XIX століття, почали змінюватися й теорії еволюції. Думка, що людське суспільство безупинно еволюціонує, теж змінилася, коли впала теза еволюціоністів, за якою людина як біологічний вид безупинно змінюється.

Згідно зі свідченнями викопних решток, немає жодного доказу, що об’єм чи будова мозку змінилися від появи Homo sapiens.²²¹

«На межі еволюції видів мозок перебуває в незмінному стані вже сто–двісті тисяч років». ²²² Якщо ми приймемо цей погляд, тобто якщо Homo sapiens не еволюціонує від своєї появи, то еволюція не може відбуватися «поступово», як стверджував Дарвін: треба вважати, що вона відбувається раптово, тими «стрибками», які він так намагався заперечити. Перехідні ланки, про які він говорив, — це не ланки, що існують, але їх не знайшли: вони мусять просто не існувати. Слід уважати, що людський мозок збільшувався не поступово, а раптово, стрибками, за відносно короткий час, і відтоді не змінюється. Теорію еволюції людського мозку пояснюють так.

Людина еволюціонувала не так, що мозок поступово збільшувався з кожним поколінням: види з малим мозком переривчасто заступали види з великим мозком.²²³

І справді, попри активні розкопки викопних решток від часів Дарвіна, перехідних ланок не знайдено. Докази геології й палеонтології заперечують поступову еволюцію Дарвіна. Прийнявши ці матеріальні докази як факти, оприлюднили нову теорію еволюції, відмінну від дарвінівської поступовості: теорію переривчастої рівноваги. Вона настільки новаторська, що здатна перевернути всі ідеології, засновані на теорії еволюції й ідеї поступу XIX століття. Річ у тім, що соціал-дарвінізм утрачає свою основу.²²⁴

Суть теорії переривчастої рівноваги пояснюють так: види не змінюються поступово; у масштабі геологічного часу вони з’являються майже миттєво й мільйони років існують, майже не змінюючись.²²⁵ Наявні палеонтологічні докази показують дві риси: стабільність наявних видів і раптову появу нових. У перетворенні й еволюції видів стабільність наявних видів доводить майже тотожність перших і останніх викопних решток одного виду, а раптову появу — те, що нові види з’являються в завершеній формі, а не через нагромадження дрібних змін.²²⁶ Згідно з доказами, які показують викопні рештки, нові види з’являються раптово, а коли зникають, то теж раптово.²²⁷ Еволюція відбувається здебільшого в ізольованій частині, і рідко буває, щоб вид еволюціонував, змінюючись повільно й безперервно.²²⁸

Навіщо пов’язувати теорію добору саме із зайвою й, певно, хибною гіпотезою? Відомі нам викопні рештки не підтримують поняття поступової еволюції. Група тварин вимирає за дуже короткий час, а нові види завжди з’являються раптово. Жоден викопний доказ не показує проміжних видів, що становили б зв’язок. Хоч переверни всі старі камені в одній місцевості, такого викопного доказу не знайдеш.²²⁹

У теорії еволюції Дарвіна поступовий характер нерозривно пов’язаний із боротьбистським. Тож коли поступовий характер переглядають, мусять переглянути й боротьбистський. Тваринний світ, як його уявляли Дарвін і його послідовники в XIX столітті, був жорстоким: світом, де кожна тварина кожну хвилину й секунду присвячувала боротьбі за існування. Мірилом успіху була кількість виграних боїв, кількість підкорених ворогів. Але нині з’ясовується, що бої між тваринами часто не боротьба на смерть, а лише ритуали і що симбіоз і співпраця для життя й еволюції — не менш важлива частина, ніж боротьба на смерть.²³⁰ Боротьба за існування не має в еволюції такого великого значення, як думав Дарвін. Теорія переривчастої рівноваги заперечує значення боротьби за існування.

Особини одного виду конкурують між собою лише в межах діапазону змінності, з яким вони народилися під час появи виду. Тому боротьба за існування між особинами, не маючи майже жодної еволюційної цінності, майже не має сенсу.²³¹

Сам Дарвін пише в Походженні видів, що спосіб довести слушність його теорії природного добору той самий, що й спосіб довести слушність хвильової теорії світла.²³² Але, як відомо, відтоді як Ейнштейн 1905 року через фотоефект довів, що світло має й властивості частинки, загальноприйнятим стало те, що світло має водночас властивості хвилі й частинки.²³³ І цікаво, що сам Дарвін визнав, що геологічні й палеонтологічні факти не підтверджують поступової еволюції, і писав, що ці факти можуть поставити під сумнів його теорію природного добору: саме це нині й сталося.

Геологія, безумовно, не розкриває такого тонко поступового органічного ланцюга; і це, мабуть, найочевидніше й найсерйозніше заперечення, яке можна висунути проти моєї теорії.²³⁴

Так само як механіка Галілея й Ньютона, що лютувала аж до XIX століття й панувала не лише у фізиці, а й у філософії, у XX столітті втратила абсолютність і була охоплена теорією відносності Ейнштейна, настав час, коли й теорію еволюції Дарвіна має охопити ширша теорія еволюції, як-от «переривчаста рівновага», яку обстоює професор Ґулд. Західна система думки вмить утратила не лише фізичні, а й біологічні підвалини. Ідея поступу втратила опору й стала замком на піску.

Але те, що теорію еволюції, яку обстоював Дарвін, спростовано, звісно, не означає, що заперечено відкритий ним факт еволюції. Наукова заслуга Дарвіна в тому, що він зламав догму богоодкровенної релігії, за якою кожен вид створено, і утвердив як незаперечний факт, що види постали внаслідок еволюції. Дарвін був людиною, що мала мужність і проникливість не поступатися переконаннями навіть під глузуваннями людей, полонених упередженнями своєї доби. Згідно з думкою, що переваги великої думки належать особі, а вади — впливові доби, Дарвін, безсумнівно, залишив великий здобуток, показавши, що людина — еволюційна істота. Але так само безсумнівно, що під впливом своєї доби він припустився її помилок, пояснюючи факт еволюції.

Після теорії еволюції Дарвіна вже не можна обстоювати таке вчення про творіння, за яким кожна квітка створена спеціально для відповідної їй комахи. У цьому сенсі теорія еволюції суперечить традиційному вченню про творіння. Тут не може бути розбіжностей. Але не можна заперечити, що головне питання випадковості досі лишається нерозв’язаним. Немає жодної різниці в тому, що життя розвивається в упорядкованому всесвіті й з’являються вищі істоти — плоди еволюції. Думати, що це сталося випадково, і досі вважають безглуздою ілюзією.²³⁵

Залежно від того, як її тлумачити, теорія еволюції Дарвіна дає людині змогу усунути Бога, сісти на місце трансцендентного й панувати над природою. У цьому сенсі Дарвін міг лишатися християнином. І справді, сам Дарвін каже: «Не бачу жодної слушної причини, чому погляди, викладені в цій книжці, мали б ранити чиїсь релігійні почуття». ²³⁶ У цьому сенсі юдео-християнське вчення про творіння й теорія Дарвіна однаково ставляться до питання стосунків між людиною й природою: людина — істота, здатна панувати над природою. Це прямо суперечить східному поняттю Дао, за яким людина — витвір природи й мусить іти за природою.

Окрім грецької культури, західна цивілізація ніколи не охоплювала й не гармонізувала водночас долі й свободи. Загалом до Середньовіччя засадничою вважали долю, а після Відродження — свободу. А в XIX столітті, коли юдео-християнського Бога заступив дух, і свобода стала фатальною. Ті, хто нехтує поняттям золотої середини й глузує з нього, не мали культурної основи, щоб збагнути сенс справжньої свободи — «свободи в межах долі». Дарвін, далекий від розуміння поняття золотої середини, яке мали китайці й стародавні греки, ставиться до нього холодно-саркастично.

Селекціонери не захоплюються і ніколи не захоплюватимуться середнім типом: вони люблять крайнощі.²³⁷

Дарвін обстоював як незмінний закон природи, що особини чи види, які не поступають до досконалості, відстають, зазнають поразки й самі себе знищують:

А оскільки природний добір діє лише через благо кожної істоти й задля нього, усі тілесні й розумові якості прагнутимуть поступу до досконалості.²³⁸

Але якщо особини й види не еволюціонують, а змінюються, то безжальне насильство й підступну хитрість, які гарячкові й легковажні уми залучають заради хибної еволюції й хибного поступу, не можна виправдати. Засадничі поняття розділення й боротьби, притаманні західній цивілізації, — це лице й виворіт західних ідей еволюції й поступу. Дарвінізм — течія західної філософії XX століття, що постала з думки, ніби біологічна еволюція людини безупинно триває. Але зі зникненням антропоцентричних ідеологій XX століття в XXI столітті вже немає мислителів, що будували б суспільні науки на основі біологічної еволюції людини.

4) Ідеології XX століття: антиетичний антропоцентризм (人間主義)

Західна філософія після всезагальності духу за старовини й абсолютизації духу в Новий час нарешті дійшла до антропоцентризму (人間主義, anthropocentrism) новітнього духу. Таким є плин історії західної філософії. Антропоцентризм цілком відрізняється від гуманізму (humanism, 人本主義).²³⁹ У тлумаченні людських стосунків гуманізм — думка, протилежна метафізиці чи теоцентризмові. Це головна думка східної філософії, якої тримаються даосизм і конфуціанство. В історії західної філософії Захід пізнав гуманізм, вийшовши з тисячолітніх темних віків Середньовіччя й вступивши в добу Відродження. Це назва його повернення — уперше відтоді, як у IV столітті богоодкровенну релігію зробили державною релігією Риму, — до гуманізму грецької доби. На відміну від гуманізму, антропоцентризм обстоює, що метафізична чи теоцентрична думка, спираючись на силу людського духу, може перевершити людські стосунки: це філософія, за якою «істина» може перевершити людські стосунки. Це система, заснована на типово західному проявленому. Адже якщо, згідно з непроявленим, людина не може висловити істини, то така істина не може перевершити людських стосунків.

Поза догмами проявленого на Заході, як не дивно, є мислителі, що в ім’я науки розвивають філософії, протилежні етиці. Один із них — Герберт Спенсер (1820–1903). Прочитавши Походження видів Дарвіна, він застосував поняття природного добору до суспільства й розвинув соціал-дарвінізм (Social Darwinism). Він уперше вжив вислів «виживання найпристосованіших» (Survival of the fittest) у книжці 1864 року Основи біології (Principles of Biology). Ця теза спирається на поступовість і вчення про боротьбу теорії Дарвіна. У книжці 1859 року Походження видів (On the Origin of Species) Дарвін пояснював «загальний закон, що веде до поступу всіх органічних істот: розмножуватися, змінюватися, давати жити найсильнішим і вмирати найслабшим». Мислителем, що переніс його на суспільство, був Спенсер. Спенсер стверджував, що «суспільство, як і природа, розвивається через конкуренцію», а тому вважав, що «штучно допомагати нездатним — означає гальмувати розвиток суспільства». Спенсер обстоював антиетичну філософську систему, яка не могла б існувати у східній філософії. Конфуціанство обстоює етику, за якою «провідник (цзюньцзи, 君子) допомагає тим, хто в нужді, і не примножує багатства багатих» (Лунь юй 6-4). Спенсерівська філософія сильного справила великий вплив на виправдання капіталізму laissez-faire й імперіалізму. Західні імперіалісти прийняли її з розкритими обіймами. Комуністична й фашистська ідеології теж активно нею користувалися.

Маркс вірив, що природа людини може змінюватися залежно від середовища, особливо від економічних чинників. Дарвін у своїй теорії еволюції стверджував, що «природний добір день у день, щогодини, по всьому світу ретельно перевіряє кожну зміну, хай навіть найдрібнішу: відкидає погане, зберігає й нагромаджує добре». Маркс спирався на гіпотезу, що природа людини змінюється через природний добір. Якби Маркс, як східна цивілізація, вірив в існування незмінної природи людини, він не мріяв би про нездійсненну утопію. Не міг би він і виправдати застосування насильства задля «суспільства, де кожен працює за здібностями й отримує за потребами», чи «суспільства, де умови розвитку особи тотожні умовам розвитку всього суспільства». Комуністична теорія, що прагнула збудувати утопію на основі соціал-дарвінізму, не могла не зазнати поразки, бо викривлювала природу людини. І задля цього вона виправдовувала диктатуру й прагнула перевершити етику. Комуністичну теорію можна оцінювати по-різному. Але, зрадивши теперішню етику заради майбутньої утопії, яка ніколи не здійсниться, комунізм є жорстокою й безглуздою іронією філософії, що заслуговує на осуд.

Однак один із важливих складників спадковості — атавізм (隔世遺傳). Зазвичай ознаки батьків проявляються безпосередньо в дітях, але буває, що вони не проявляються в батьків і, перескочивши покоління, з’являються в онуків. Англійською вживають atavism — ширше поняття, ніж перескок через покоління: воно позначає повернення в нащадка ознаки предків, що зникла в процесі еволюції. Повернення ознак предків стосується не двох поколінь, а ширшого кола предків. Те, що людина, нині нездатна, може мати в наступному поколінні чи серед нащадків дуже здібну дитину, — така таємниця спадковості. Буває й навпаки. Це закон спадковості, що нейтралізує поступовість і вчення про боротьбу. Штучно допомагати нездатним — частина інстинкту самозбереження людського суспільства. Етика відбиває цю цінність. Поступовість і вчення про боротьбу, механізми теорії еволюції Дарвіна XIX століття, переоцінили в теорії еволюції професора Ґулда — «переривчастій рівновазі» — наприкінці XX століття, і вони втратили доречність.

Усі ідеології, що претендують на абсолютну істину, як-от комунізм чи фашизм, — вигадки. Річ у тім, що вони висувають цілі, нездійсненні з огляду на природу людини. А щоб утілити ці вигадані ідеали, вони змушують жертвувати тим, від чого людина не може відмовитися, як-от етикою. Інші ідеології теж не є вираженням об’єктивної істини, а наративами, психологічно збудованими згідно із суспільними потребами своєї доби. Свобода, рівність, братерство — великі ідеї, але, оскільки межі їхнього застосування змінюються залежно від обставин, вони не можуть бути об’єктивними істинами. Так само соціалізм, націоналізм, лібералізм та інші претендують на всезагальну істину, але, якщо їх проаналізувати психологічно, зрештою слугують захистові інтересів і влади окремих груп. Осердя — інстинкт самозбереження.

Антропоцентризм, своєрідна форма західної цивілізації, постав не просто з вигадки кількох мислителів. Він склався через деїзм, що виник за доби західного Просвітництва, довівши роль духу до краю й поєднавшись із «наукою». Оскільки роль духу дедалі ширшала, в антропоцентризмі дух став займати місце цілої людини. Так Захід у XX столітті вступив у добу крайньої боротьби за завоювання світу різними ідеологіями, які вигадала людина.

Гуманізм — філософська система, цілком відмінна від антропоцентризму. Термін «гуманізм», протилежний теоцентризмові (Theocentrism), часто вживають у тому сенсі, що доба Відродження, звільнившись від релігійного світогляду, шукала природу людини. А оскільки філософія, яку уособлює Відродження, близька до гуманізму, гуманізмом називають і тодішні гуманітарні студії. Засадничу філософію конфуціанства теж часто називають гуманізмом. Гуманізм західного Відродження й конфуціанський гуманізм, звісно, подібні тим, що протистоять теоцентризмові, але вони показують різницю між Сходом і Заходом. У гуманістичній думці Захід наголошував на свободі й раціональності особи, тоді як конфуціанство цінує моральну відповідальність і суспільну гармонію. Інакше кажучи, вони показують різницю між західним індивідуалізмом і східним реляціонізмом.

Антропоцентризм — погляд, що ставить людину в центр світу: філософська позиція, яка ставить становище людини вище за природу чи інші сутності (часом і за Бога). Інакше кажучи, це думка, що людина — центр усього. Антропоцентризм — філософська система, цілком відмінна від гуманізму. Особливо засаднича відмінність проступає в питаннях етики. Гуманізм найвиразніше проявляється у східній цивілізації чи в західному Відродженні: ідеться про те, щоб будувати людське суспільство довкола природи людини, а не релігії. Антропоцентризм же не визнає межі, за якою людський дух пов’язаний з інстинктом. Він хоче бачити в ньому безмежну можливість. Тому він визначає ідеал і вважає всі засоби законними для його досягнення, тож прагне вийти за межі засадничої людської етики. Наголос на ролі духу означає, що дух як «джерело світла» керує навіть етикою. Це рівнозначно відкиданню думки, що етика походить з інстинкту.

Суть у тому, що антропоцентризм спирається на проявлене: на думку, що людина може збагнути абсолютну істину. Антропоцентризм — свобода без міри, що не визнає даної їй долі. Він означає, що людина, витвір природи, без жодних обмежень користується тим, що дає їй природа, і може поводитися з природою як заманеться, ставлячи в центр себе. Тоді людина починає нехтувати інстинктом, що прив’язує її до їжі, одягу й житла, і впадає в манію величі, уявляючи себе істотою, що живе самим лише новим мозком, без старого. Тоді, як сказав Лессінг, «людина стає мавпою, що впала в манію величі, оцінюючи здібності свого духу». Це означає впасти в ілюзію, ніби людський дух може заступити Бога, і в ілюзію, ніби людина може пояснити Дао, шлях природи, і користуватися ним як заманеться. Таке філософське пояснення антропоцентризму — важливий складник порівняння цивілізацій Сходу й Заходу, бо показує той бік історії цивілізацій, що постав на Заході й відкинутий на Сході.

У міру того, як західна цивілізація через деїзм Просвітництва дедалі глибше поринала в метафізику, вона попрямувала до абсолютизації духу. Ми називаємо цей період добою ідеологій. Переоцінивши силу духу, людина ввійшла в стан манії величі, коли людський дух нібито може робити все, що в теїзмі робить Бог. Якщо розглянути цю проблему з погляду природи людини, видно, що абсолютизація духу містить засадничу проблему. Те, що новий мозок набув певної здатності керувати людськими інстинктами й почуттями, означає, що людина настільки ж «звільнилася» (emancipate) від тваринного інстинкту. Але варто звернути увагу на характер цього звільнення. Новий мозок може частково регулювати дії тваринного інстинкту, але на цьому й край. Людина має межу: вона не може ні породити, ні знищити тваринного інстинкту. Тому чисте метафізичне знання, відірване від інстинкту, тобто знання, що спирається лише на силу духу, неможливе.

Раціоналізм Декарта, у якому дух хоче посісти місце людини, через Берклі, Канта, Фіхте, Гегеля та інших став головною течією західної філософії. Але цей культ духу західної філософії зрештою дійшов до «стану божевілля» — антропоцентризму, за яким надлюди творять новий світ.

Новочасна філософія починається з Декарта. Декарт твердо вірив у власну думку й власне існування і вважав, що з цього треба виводити зовнішній світ. Ця позиція дедалі розширювалася — через Берклі й Канта до Фіхте, що вірив, ніби все — лише вираження «я». Одним словом, це божевілля. Пізніша філософія невпинно намагалася втекти від цієї крайньої позиції до здорового глузду повсякденного життя.²⁴⁰

Доба ідеологій, що проголошувала антропоцентризм, зрештою стала кінцевою зупинкою культу духу західної цивілізації. Головну роль у цьому відіграв соціал-дарвінізм. Ця книжка розглядає лише Сократа, вихідну точку філософії культу духу, і добу ідеологій, її кінцеву зупинку. Розглядаючи добу ідеологій, особливо важливо розглянути осердя соціал-дарвінізму, що зробив її можливою. Річ у тім, що соціал-дарвінізм слугував різним ідеологіям для виправдання імперіалізму, расизму й економічної нерівності. Звісно, вони виправдовували це заради нездійсненної утопії, бо, перенісши теорію еволюції Дарвіна на суспільство, вважали можливою переробку природи людини.

Те, що ідеології виявляли схильність долати, перевершувати чи нехтувати людську етику, зараховують до найсерйозніших проблем, на які вказують їхні супротивники. Те, що етика походить з інстинкту, означає визнання меж здібностей людського духу. Те ж, що вона походить із духу, означає визнання, що здібності людського духу меж не мають. З етичного погляду з цього постає антропоцентризм, що вважає «людину засобом поступу». Жорстоке обличчя антропоцентризму походить із того, що він нехтує етикою й природою людини, на якій етика ґрунтується.

«Здобуття життєвого простору» у фашизмі, «суспільство, де кожен працює за здібностями й отримує за потребами» в комунізмі — нездійсненні ілюзії, що постають із прагнення мобілізувати дух, щоб досягти утопії, нехтуючи інстинктом. Чи то фашизм провадить політику расового винищення воєнною силою, щоб здобути життєвий простір, чи комунізм обстоює диктатуру пролетаріату, щоб наблизитися до утопії, — це якраз ілюзія, ніби можна топтати засадничу людську етику. Але ідеологія зрештою не може переступити межі, якою є природа людини, тож тимчасові жертви, запропоновані задля досягнення утопії, лишаються постійною політикою антропоцентризму. Усі ідеології, оскільки не зважали на природу людини й прагнули її переступити, не могли не зазнати поразки.

Щоб дух у західній цивілізації ввійшов у «стан божевілля», потрібне було наукове підкріплення, що довело б силу духу до краю. Цю роль відіграла теорія еволюції Дарвіна. Дарвін оприлюднив свою теорію 1859 року й приголомшив західний світ, полонений ученням про творіння. Якщо прийняти думку, що «велике відкриття — це зусилля того, хто його зробив, а проблеми, які воно містить, — проблеми його доби», то теорія еволюції — великий здобуток Дарвіна. Але те, що Дарвін без змін ужив у своїй теорії глибоко закорінений у західній думці метод — учення про боротьбу й поступовість, — було найбільшою помилкою.

Коли теорія еволюції Дарвіна пов’язалася із суспільними науками, Захід створив догматичну філософію, яку ми називаємо «соціальним еволюціонізмом». Саме соціал-дарвінізм відіграв вирішальну роль у відкритті доби ідеологій. Досягнувши краю, усе обертається на протилежне (物極必反): дарвінізм став означати завісу, що опустилася над добою духу на Заході.

Добу ідеологій можна аналізувати й тлумачити різними філософськими методами. Але найкращий метод — аналіз і судження через природу людини. Ідеологія виходить із засновку, що людський дух може збагнути абсолютну істину й створити її в майбутньому. Це останній етап, до якого дійшов своєрідний контекст Заходу XX століття в поступі «теологія — метафізика — ідеологія». Головне тут — роль людського духу. Якщо прийняти вчення про природу людини, за яким природа людини складається з інстинкту й духу, а дух не може вийти за межі поля, яке дає йому інстинкт, то ідеологія стає філософією, що вийшла з тяжкого викривлення цього вчення про природу людини і зрештою не могла не зазнати цілковитої поразки.

Дух не може вийти за межі інстинкту, щоб утішатися власною свободою. Зрештою, оскільки інстинкт — джерело світла, а дух — дзеркало, твердження, що «треба покладатися на дух», не може не бути вигадкою. Нехтуючи цією засадничою філософською системою, Захід через добу ідеологій XX століття намагався цілком розв’язати людські проблеми, покладаючись на дух. І наслідок приніс нам жахливі трагедії. Проблеми, які спричинила доба ідеологій, можна пояснювати по-різному. Насамперед у них можна бачити плід викривлення вчення про природу людини, що нехтує інстинктом і покладається лише на дух.

Східна цивілізація й гуманізм Протагора: «Людина — міра всіх речей»

Антропоцентризм, зосереджений на ідеології, заполонив західний філософський світ XX століття. Антропоцентризм стверджує, що «істина», яку обстоює метафізика, чи «догма» теоцентризму стає «мірою всіх речей». Річ у тім, що вони перевершують людину. Східна цивілізація, навпаки, по суті гуманістична. Жодна істина, жодна догма не може зашкодити людським стосункам. Осердя даосизму й конфуціанства — думка, що центром людського суспільства є людина, а не метафізична істина чи Бог. Їхні головні цінності — природа людини й самовдосконалення. Думка Конфуція, Мен-цзи і Сюнь-цзи наголошує на моральних можливостях і суспільній відповідальності людини, не спираючись ні на Бога, ні на метафізику: саме це риса гуманізму.

Коли учень спитав Конфуція, як служити духам, той відповів: «Ти ще не вмієш як слід служити людям — як же служитимеш духам?» Це відповідь, що виключає теоцентризм і наголошує на значенні гуманізму. А коли той самий учень спитав про смерть, Конфуцій відповів: «Ми ще добре не знаємо життя — як же говорити про смерть?» (Лунь юй 11:12). Це відповідь, що виключає метафізичну абстракцію й наголошує, що треба зосередитися на конкретному житті цього світу, тобто на гуманізмі. І Мен-цзи продовжив гуманізм Конфуція, виключивши зі своєї філософії Бога й метафізичну істину й зосередившись на людяності, справедливості, обрядах і мудрості (仁義禮智), тобто на дійсності людського суспільства. І Сюнь-цзи, проголосивши, що «дощ іде й без обряду для дощу», обстоював моральне виховання людського суспільства через освіту й закон. Суть у тому, щоб керувати людиною й державою через гуманізм, тримаючись осторонь Бога й метафізичної істини. Даосизм теж тримається осторонь Бога, метафізичної істини й ідеології, і його філософська система, що прагне втілювати Дао, якого людина навчилася в природи, теж поділяє думку гуманізму.

Така філософська система існувала й на Заході. Система філософської думки, що зветься гуманізмом (humanism) і протистоїть теоцентризмові (theocentrism) та антропоцентризмові (anthropocentrism), з’являється в грецьку добу й за Відродження: це гуманізм, що існує ще від грецької доби й уособлений Протагором. Приклад цього — пізніше зусилля Заходу здійснити відродження цивілізації, Відродження, у сенсі повернення гуманізму грецької цивілізації проти теоцентризму середньовічної богоодкровенної релігії. Принаймні доти, доки проявлене не стало головною течією грецької цивілізації, гуманізм був одним із її головних складників. Протагор (481–411 до н. е.) проголосив, що людина не може не бути в центрі цивілізації.

Людина — міра всіх речей: усього, що є нині, кожної справи, того, що існує, і того, що не існує. ²⁴¹

Це думка, що треба цінувати самостійне мислення самої людини, а не прив’язуватися до віровчень, даних Богом: вираження свого роду гуманістичної думки на лад Відродження. Бог чи ідеологія, щойно їх утверджено, стають центром замість людини: центром стає віровчення чи ідеологія. Що думає людина, уже не важить, і утверджене віровчення панує над людиною. Протагор — мислитель, що жив тоді, коли центр грецької філософії зміщувався до освячення релігії й думки, що абсолютну істину можна висловити. У таку добу Протагор не погоджувався з тим, щоб людина вірила у вираження абсолютного й прив’язувалася до нього, і обстоював, що треба зберігати гуманізм.

Протагор стверджував, що правильне — не абсолютне мірило, а залежить від людського досвіду й сприйняття. Тоді мірилом судження був Бог, а Протагор намагався збагнути світ, беручи за мірило людину. Це філософія гуманізму. У Стародавній Греції це був важливий злам, що повів від міфологічного світогляду до мислення, зосередженого на людині. Його теза стала філософською основою поваги до розмаїття думок. Грецькі мислителі проявленого мали іншу думку. Платон критикував цю тезу, зауважуючи, що коли всі думки істинні, виникають суперечності. І Аристотель стверджував, що істина мусить мати всезагальне мірило.

Теза Протагора протистоїть ідеології. Адже ідеологія протистоїть гуманізмові. Ідеологія споріднена з теоцентризмом. Коли людина ставить себе в центр у тому сенсі, що нібито має здатність висловити абсолютну істину, це стає іншою формою теоцентризму. Це нічим не відрізняється від життя, зосередженого на Богові: людина лише заступає Бога. Тоді людина може як заманеться розпоряджатися навіть етикою богоодкровенної релігії. Річ у тім, що в ідеології людський дух заступає Бога. Саме тому релігії важко співіснувати з ідеологією. За доби ідеологій, щоб утвердити абсолютність своєї ідеології, вони відкрито засуджували теїзм, що служить Богові. Комунізм проголошував атеїзм; у фашизмі, де абсолютність належить вождеві, традиційна релігія стала знаряддям режиму.

Ідеологія бере початок у західному раціоналізмі. Раціоналісти зрештою невпинно штовхали західну цивілізацію до стану, у якому людський дух, наслідуючи Бога, нехтує старим мозком і може діяти сам. Але оскільки дух — дзеркало, а не джерело світла, раціоналізм, а тим паче ідеологія, мали засадничу межу. Гуманізм спирається на непроявлене, за яким людина не може висловити абсолютної істини. Це не означає, що треба відмовитися від людських зусиль. Навпаки, саме тому, що її неможливо висловити, треба тим більше старатися до кінця: хоч скільки людина докладатиме зусиль, абсолютної істини вона не досягне, тож мусить щосили шукати відносної істини й здобути філософію, потрібну світові, у якому живе. Важливо тут те, що відносну істину не можна нав’язувати іншим. Антропоцентризм спирається на проявлене. Тому метафізична істина, яку він стверджує, стає абсолютною, і він може нав’язувати її іншим скільки завгодно. Навіть етикою нехтують, щоб досягти абсолютної істини, яка обіцяє розв’язати все.

Західний гуманізм за доби Відродження утвердив, проти теоцентризму, що панував у Середньовіччі, тезу, що людина — міра всіх речей. Але гуманізм, перетворившись на картезіанський раціоналізм, кілька століть схилявся до думки культу духу, осердя теоцентризму. А в XX столітті він вступив у змову із соціал-дарвінізмом і дійшов до антропоцентризму, у якому дух заступає Бога. Ба більше, антропоцентризм розігрує рідкісну в історії філософії іронію: він відкидає навіть Божу етику, яку цінував теоцентризм.

Доречність гуманізму й антропоцентризму теж зрештою визначає природа людини: те, як вони встановлюють стосунки між духом та інстинктом. Будь-яка філософія й будь-яка наука так чи так пов’язані з природою людини. Хоч як далеко вони, здається, відходять від природи людини, зрештою вони до неї повертаються. Релігія, проявлене, непроявлене, натурфілософія, природна віра — усе пов’язане з людською філософією. Якщо ми приймаємо думку, що мисляче серце людини існувало ще до Бога й Дао, ми визнаємо гуманізм, зосереджений на людині. Якщо ж виходити з філософії, за якою Бог існував раніше за людину й створив її, цивілізація тече до теології, метафізики й антропоцентризму. Новочасний раціоналізм Заходу відіграв роль, що ввела західну цивілізацію в цю течію. Коли ця тенденція посилюється, гуманізм зрештою обертається на антропоцентризм.

Як Схід прийняв західну ідеологію?

Повторімо: Дарвін як біолог залишив великий здобуток — теорію еволюції. Але в механізмі, яким він її пояснював, Дарвін припустився великої помилки, і вона породила дарвінізм як культурну еволюцію. Річ у тім, що Дарвін без змін сприйняв вплив тодішньої західної цивілізації, яка до краю схилялася до здібностей духу. Теорія еволюції Дарвіна, як її викладено в його книжці, суворо йде за західною філософією й теоріями класичної фізики: поступовістю й ученням про боротьбу. На цій основі теорія Дарвіна зійшлася з ідеологією й повернула до соціального еволюціонізму. Завдяки соціальному еволюціонізмові ідеологія вважала можливим збудувати майбутню утопію й без вагань ужила для цього потужних і крайніх заходів. Вона спричинила становище, коли незмінною теперішньою етикою нехтували заради майбутньої утопії, яка ніколи не здійсниться.

У західній цивілізації Бога дух та інстинкт існують у протиборстві, навіть у ворожнечі. Тисячоліттями Захід мав таку філософію: «людина — це дух, який міг би стати подібним до Бога, але який стримує інстинкт». Вона тягнулася від світу грецької філософії до новочасної раціоналістичної філософії. І таке визначення природи людини, тобто визначення духу як центру людини, діяло як джерело, з якого постали їхні теологія, метафізика й ідеологія.

У питанні природи людини Схід іде за філософією, докорінно протилежною західній. З цього погляду Сходові було важко шанувати західну ідеологію так, як люди Заходу. Явище абсолютизації здібностей духу, за яке вчепився Захід, тобто створення доби ідеологій, можливе лише в цивілізації, що плекає ілюзію, ніби людина рухається лише за плином духу. Вони подавали величезне викривлення природи людини як піонерську місію поступу й еволюції. Поза Заходом одна країна була зачарована цими «божевільними» західними метафізичними теоріями: Японія кінця XIX — початку XX століття.

Японія, хоч і була східною країною, поринула в течію, що шанувала й без змін наслідувала західну цивілізацію, яка впала в расизм. Цілком нехтуючи відмінностями між Сходом і Заходом, вона повірила, що лише західна думка може забезпечити майбутній успіх Японії. Фукудзава (1835–1901) справив великий вплив на світ японської думки за доби реставрації Мейдзі в XIX столітті. Він запровадив у Японії передові західні інституції, як-от пресу й подвійну бухгалтерію, і став позитивною постаттю, без якої модернізація Японії була б неможлива. Розмах його думки був дивовижний, так що його можна назвати «людиною Відродження». Повага до нього в Японії така велика, що його портрет прикрашав банкноту в десять тисяч єн.

Але він намагався без змін запровадити в міжнародних відносинах Японії західний ідеологічний метод виживання найпристосованіших. Інакше кажучи, він намагався запровадити у Східній Азії теорію еволюції Дарвіна, засновану на виживанні найпристосованіших, і теорію війни на кшталт ідеї Lebensraum (життєвий простір), яку згодом висунув Гітлер.²⁴² Учення про життєвий простір ужив німецький географ Ратцель (Ratzel) у книжці 1897 року Політична географія: порівнюючи державу з живим організмом, він стверджував, що Німеччині для зростання й виживання потрібна більша територія. Це було застосування до міжнародної спільноти теорії «війни всіх проти всіх». Фукудзава поділяв модну тоді на Заході думку Спенсера (1820–1903) і намагався застосувати її до Сходу. Спенсер був переконаний, що засади виживання найпристосованіших і природного добору діють без змін не лише в науковій теорії еволюції, а й у людському суспільстві. Фукудзава намагався застосувати цю теорію на міжнародному рівні до інших країн.

Фукудзава оцінював Корею й Китай як країни, відсталі з еволюційного погляду, вічних відсталих, з якими Японія не може жити поряд. Висунувши теорію «Дацу-а нюо» (脫亞入歐, «вийти з Азії й увійти в Європу»), він дійшов думки завоювати відсталі сусідні країни Азії. Думка, що Японія зможе вижити й процвітати в майбутньому, лише вийшовши з Азії й ставши подібною до Європи, тобто до Заходу, лежала в основі всієї його думки. Японія уклала союз із гітлерівською Німеччиною. Японці намагалися наслідувати все, що йшло з Німеччини, яку вважали найпередовішою в уособленні майбутнього. Як наслідок, так само як гітлерівська Німеччина втягла у війну весь Захід і залишила його в руїнах, Японія втягла у війну всю Східну Азію й залишила її в руїнах.

Західна теорія виживання найпристосованіших Фукудзави зрештою зазнала поразки на Сході, як Гітлер зазнав поразки на Заході. Він цілком відкинув східний дух непроявленого, етики, інь і ян і взаємодоповнення й поринув у західну теорію виживання найпристосованіших, засновану на проявленому, правовладді, добрі і злі й боротьбі. Це явище людини, пригнобленої західною цивілізацією, яка творила ідеології в міру того, як її дух западав у божевілля. Він уважав логікою слабких, без найменшої цінності, давню традицію, глибоку культуру й філософію Сходу, за якими етика мусить бути навіть між державами. Японія без змін перейняла варварські, нецивілізовані західні манери: завоювання, визиск, закон сильнішого, що спирається на воєнну силу. Ось що містить стаття «Вихід з Азії», яку Фукудзава оприлюднив 1885 року:

Коли західна цивілізація приходить на Схід, усі дерева й усі стебла трави на Сході хиляться за західним вітром. На мою думку, коли західна цивілізація завоює Схід, дві країни — Китай і Корея — не зможуть вижити незалежними. Це як справедлива людина, що живе поряд із селом, зануреним у неуцтво, беззаконня, насильство й жорстокість. Ми не можемо чекати, поки Китай і Корея розвинуться, щоб разом із ними розвивати Азію. Нам радше треба цілком вийти з лав Азії й кинутися в справу, що ставить наше майбутнє на західні країни. Хто водиться з варварами, того й мають за варвара. Тож ми мусимо цілком вирвати з нашого серця варварські країни Азії. ²⁴³

Але, попри ці зусилля Фукудзави й японського мілітаризму, поширення західної ідеології на Сході зрештою зазнало невдачі. Країни Сходу виявляють щодо ідеології іншу модель, ніж Захід. Західні країни щиро намагалися втілити ідеології фашизму чи комунізму, і всі ці країни зникли разом із поразкою ідеології. Причина їхнього зникнення в тому, що ідеологія спиралася на нерозуміння чи навіть хибне судження про природу людини. Але Схід ставився до ідеології інакше, ніж Захід. Японія намагалася ввібрати німецький фашизм, Китай — радянський комунізм. Але країни Сходу замість західного методу — бути вірними ідеології й кинути в неї всю долю держави — обрали традиційний східний метод: синкретизм (syncretism), який полягає в тому, щоб змусити ідеологію служити долі держави.

Коли доба ідеологій скінчилася падінням фашистської Німеччини й зникненням комуністичного Радянського Союзу, предметом інтересу стало те, як країни Сходу поводитимуться з цими ідеологіями. Вони приймають західну ідеологію у східній формі синкретизму. Навіть країни Сходу, що проголошують комунізм, ідуть уперед не чіпляючись за комуністичний ідеал, а з налаштуванням брати з того, що він містить, те, що потрібно для керування державою. Зрештою завдяки цьому східному, синкретичному способу керування державою країни, що проголошують комунізм, на Заході всі зникли й лишилися тільки у Східній Азії.

Японія за мілітаристської доби намагалася відкинути риси східної цивілізації й піти за західною дихотомічною філософією розділення й боротьби. Але після поразки від США в Другій світовій війні вона раптом відмовилася від фашизму, проголосила американську демократичну систему й почала намагатися їй слідувати — дивовижне перевтілення. Японія змогла різко перейти від фашизму до демократії тому, що вона, на відміну від Заходу, зрештою намагалася знайти східний спосіб використовувати західну ідеологію. Можна вважати, що Японія так, крайнім і обхідним чином, виявляє риси східної цивілізації. Тенденція повоєнної внутрішньої політики Японії, коли зміна влади відбувається не між урядами, розділеними ідеологією, як на Заході, а через узгодження між фракціями однієї партії, теж виявляє риси східної цивілізації.

Китай застосовує метод, що полягає в тому, щоб використовувати західну ідеологію, зберігаючи основу східної думки. Китай бачить у комунізмі в межах філософії синкретизму один із засобів керування державою й користується ним. На відміну від західного способу проявленого, що доручає керування державою комуністичній філософії й без змін її дотримується, Китай і далі намагається йти за рисами східної цивілізації. Західні комуністичні країни всі відмовилися від комунізму й упали, а Китай зберігає комунізм, використовуючи деякі його частини, потрібні для керування державою. Так само як історично Китай використовував для керування державою даосизм, конфуціанство й буддизм, він бере з комуністичного ідеалу ті частини, яких потребує. Користуючись комунізмом, китайський уряд користається й конфуціанською думкою, висуваючи Конфуція як представника китайської цивілізації й поширюючи його у світі через «Інститути Конфуція». Річ у тім, що китайська цивілізація, замість прив’язуватися до якоїсь філософії чи гіпотези, іде за рисою східної цивілізації — згідно із синкретизмом (syncretism) використовувати для керування державою всі філософські системи, створені людиною.

Зрештою і в запозиченні ідей, і в долі держави синкретична позиція комуністичних країн Східної Азії виявляє цивілізаційну відмінність від догматичної позиції, у яку поринали нині зниклі комуністичні країни Заходу. Таке розуміння й пристосування Сходу до ідеології, яку створив Захід і яка у XX столітті якийсь час панувала у світі, зумовлені прихованими рисами східної цивілізації. Ці риси знаходимо насамперед у притаманному східній цивілізації розумінні природи людини. Це можливо тому, що з погляду природи людини східна цивілізація йде не за наказами духу, як Захід, а за вченням про взаємодоповнення, яке гармонізує інстинкт і дух на лад інь і ян.