Відколи Захід панує над світом?

1) Негативна оцінка східної цивілізації Заходом

Історично Захід довго оцінював східну цивілізацію позитивно. Чому ж тоді цей важливий і цікавий факт нам так мало відомий? Причина проста. Позитивна оцінка східної цивілізації Заходом на початку Просвітництва під кінець Просвітництва обернулася на сто вісімдесят градусів і стала негативною. Доба після Просвітництва збігається з промисловою революцією на Заході. З промисловою революцією Захід почав фізично завойовувати Схід — західні сили посувалися на Схід (西勢東漸). Перед західними кораблями, озброєними паровими машинами й гарматами, дерев’яні кораблі Сходу падали, як миші перед котом. Оцінка Сходу Заходом до й після промислової революції стала оцінкою, заснованою не на цивілізації, а на науці й техніці. Нищівна перевага Заходу природно стала приводом обернути його оцінку східної цивілізації з позитивної на негативну.

На початку Просвітництва, коли західні монархи мали абсолютну владу й до дрібниць утручалися не лише в думки особи, а й у господарське життя, західні мислителі побачили на Сході правління, у якому монарха обмежувала етика і він зводив до мінімуму втручання в життя народу. Тож вони вирішили, що східний монарх утілює модель, якої тоді шукав Захід: «освіченого деспота» (enlightened despot). Але під кінець Просвітництва західні мислителі, мріючи не про монархію, а про республіку, узяли за взірець греко-римську демократію й почали обертати свою оцінку східного освіченого деспота на негативну. У міру того як західні мислителі мріяли про республіку, цікавість і прихильність до китайського деспота поступилися осудові й відразі.

Дідро (1713–1784), що вів Просвітництво на чолі французьких енциклопедистів, — показова постать серед мислителів Просвітництва, що змінили думку. Спершу він ставив східну цивілізацію нарівні із західною й оцінював її позитивно, передусім у релігії й етиці. Але згодом він принижував усе китайське як ненаукове й сповнене упереджень. Він заявив, що Заходові слід наслідувати «благородного дикуна» Руссо, а не китайську натурфілософію. Гельвецій (1715–1771) — ще один мислитель, що змінив думку. Відмовившись від прихильної оцінки китайського освіченого деспота, він критикував китайського імператора як неосвіченого гнобителя. Руссо (1712–1778) і Кондорсе (1743–1794) теж почали критикувати Китай, вважаючи, що брак свободи гальмує його політичний і етичний розвиток. Монтеск’є (1689–1755) зокрема визначив саму східну цивілізацію як позбавлену поняття свободи. Він критикував китайський устрій як гнобительський режим, що спирається на страх, і обстоював, що поняття політичної свободи на Сході не існує.

У XIX столітті Захід поринув у колонізацію Сходу — останньої мети свого завоювання світу. Схід безсило впав перед нищівною наукою й військовою могутністю Заходу. Схід опинився в небувалому становищі: окупації Сходу західними силами, просуванні Заходу на Схід. Природно, Захід почав оцінювати й сприймати Схід ще негативніше. На хвилі фізичного панування на Заході постали думки й філософські системи, що мали інтелектуально його підпирати. Цю течію систематизували західні філософи історії.

Зміна погляду Заходу на Схід невдовзі вийшла за межі думки й поширилася на расові упередження. На початку Просвітництва, коли Захід уважав східну думку вищою за власну й схилявся до неї, людей Сходу зараховували до «білих». Але після кінця Просвітництва, а надто після того, як Захід завоював світ, люди Сходу обернулися на «жовтих».³⁶⁸ Наголошували, що вони не лише нижчі за цивілізацією від білих людей Заходу, а й з расових причин не можуть змінитися. Ідеться зрештою про виправдання завоювання й визиску світу Заходом. Саме тут серед людей Заходу розвинулася думка, що завойовувати світ і наставляти його нецивілізовані частини — це «тягар білої людини». І щодо стосунків Сходу й Заходу це стало протилежністю надії й оптимізмові Лейбніца щодо обміну між Сходом і Заходом. У моду ввійшла думка, що Схід і Захід мають дуже різні цивілізації, а оскільки Захід далеко попереду, такі речі, як обмін, не потрібні. Англійський поет Кіплінг стисло висловив це у вірші «Балада про Схід і Захід» (Ballad of East and West), опублікованому 1889 року:

О, Схід є Схід, а Захід є Захід, і вдвох їм ніколи не зійтись, аж поки Земля й Небо не стануть перед великим престолом Божого суду.³⁶⁹

Ця атмосфера охопила й перегляд позитивних оцінок, які колись давали Сходові. Наприклад, засадничо змінилася оцінка Монгольської імперії, що справила вирішальний і позитивний вплив на західне Відродження й здобула хвалу західних мислителів. Це сталося в Новий і Новітній час, особливо за промислової революції XVIII століття й завоювання світу, що настало слідом. Серед західних мислителів були такі, що століттями позитивно оцінювали монголів і Чингісхана: у XIII столітті, за доби самого Чингісхана, а потім за Відродження XIV–XV століть і аж до Просвітництва XVII–XVIII століть. Ці колишні оцінки масово переглянули, і зрештою дійшло до расової оцінки.

Майже всі вчені Європи прийняли поділ людства на три великі раси: африканську, азійсько-монгольську та європейську… І порівняно з найрозвиненішою європейською білою расою азійських монголів почали описувати як недорозвинених, що зупинилися в рості на стадії немовляти… Згодом їх почали вважати дуже близькими до орангутана… і навіть у медицині розумово відсталих почали називати «монголоїдами» (Mongoloid).³⁷⁰

Це расове упередження — не нова тенденція: воно має тяглість у західній цивілізації. Якщо піднятися до грецької доби, воно проявляється в так званому «орієнталізмі» грецької доби, що відчував відразу до Сходу. Цю думку в Новий і Новітній час на Заході відтворили в ширшому масштабі. Неповноцінність «Сходу», що проявилася в боротьбі між давньою Грецією й Персією, поширили на весь світ, щоб, порівнюючи, відрізнити від Заходу інші раси й утвердити вищість Заходу.

Трагедія Перси, поставлена 472 року до н. е., інсценізувала греко-перські війни, і це добрий приклад того, над чим замислювалися греки, торгуючи й стикаючись із Перською імперією… Перському деспотизмові й ієрархії, їхньому величезному багатству й розкошам, надмірності у вияві почуттів, безладу й боягузтву вона протиставляла грецькі демократію й рівність, ощадливість і поміркованість, самодисципліну й лад, мужність… Геродот, спадкоємець аналізу й тлумачення Персів, ще більше розвинув дихотомії Заходу й Сходу, Європи й Азії, греків і негреків, деспотизму й демократії. Так постала ідеологія, за якою перші вищі за других. Саме в цій традиції почався орієнталізм. ³⁷¹

Показовий західний історик, що нещодавно знову поширив орієнталізм, — Віттфоґель (1896–1988). У праці Східний деспотизм (oriental despotism) він уважав, що в більшості регіонів поза Європою розвинулися «цивілізації, засновані на водних ресурсах і землеробстві» (hydraulic civilization), і всі вони породили деспотизм. Тож він висунув думку бачити цивілізації Близького Сходу, Середнього Сходу, Далекого Сходу й навіть інших регіонів як деспотії, об’єднати їх під орієнталізмом і порівнювати із Заходом: це саме дихотомія «Захід і решта світу». Він видав книжку, що точно відповідала духові доби, коли Захід, поширившись на світ, мав непереможне становище. Його книжка привернула увагу людей Заходу й стала широко цитованою.

Оцінка Монгольської імперії, монголів і монгольського миру (Pax Mongolica), якою ми її знаємо нині, відбиває не історичні факти, а оцінку, оповиту расовими упередженнями, сформовану в Новий і Новітній час. Лише зовсім недавно на Заході почали частково виправляти це викривлення. Напередодні 2000 року, третього тисячоліття людства (the Third Millennium), газета Washington Post назвала особу, що залишила найбільший слід в історії другого тисячоліття — тисячі років від 1000 до 1999 року. Це був Чингісхан.

Упередження орієнталізму сприяє становищу, коли заплющують очі й затуляють вуха перед усією справжньою цінністю, притаманною східній думці. Задля майбутнього людства нам треба зрозуміти філософські системи східної думки, що відрізняються від західної цивілізації: її космологію, стосунки людини й природи, усезагальну етику й погляд на природу людини. Для цього треба повернутися до суті східної думки, яка, прийшовши на Захід за доби Просвітництва XVII–XVIII століть, зустріла там теплий прийом і високу оцінку. Особливо важливо розглянути через це, чим різниться політико-економічна думка Сходу й Заходу.

2) Схід і Захід до промислової революції

Образ вищості Заходу над Сходом створили переважно люди Заходу. Він майже без змін поширився на Сході й був прийнятий. Тож ми легко починаємо вважати, що Схід історично завжди відставав від Заходу. Але історики й мислителі описали, чим цей образ відрізняється від фактів. Веллс виявляє врівноважений історичний погляд у порівнянні Сходу й Заходу:

Довгий час Китай був вищий за Захід. Можна сказати, що західний світ знову почав доганяти Китай лише в XVI–XVII століттях — з відкриттям Америки, поширенням друкованої книжки й освіти та світанком новочасної науки. За квітучої династії Тан, за мистецької, але дещо занепадницької династії Сун (960–1279) і за освіченої династії Мін (1368–1644) Китай був заможним і щасливим, а його культура й мистецтва випереджали будь-яку іншу країну. ³⁷²

Нідем (Needham, 1900–1995), відомий як один із найбільших західних знавців китайської цивілізації, теж викладає у своїй книжці про науку Китаю й Захід свій погляд на стосунки Сходу й Заходу. Він пише, що ми, хто живе в другій половині XX століття, досі так перебуваємо під владою думки XIX століття, що не знаємо: ще три-чотири століття тому Китай був країною, де жилося краще, ніж у Європі.³⁷³ Він пояснює, що ми не знаємо, що з I століття до н. е. до XV століття н. е. східна цивілізація була значно дієвіша за західну в застосуванні знання про природу до практичних потреб людини. ³⁷⁴

Після закінчення Другої світової війни Нідем 1948 року запропонував видавництву Кембриджського університету працю про науку й цивілізацію Китаю; проєкт прийняли, і він узявся за широкомасштабне дослідження й писання про науку й цивілізацію Китаю. У цьому дослідженні Нідем виклав, що на Сході винайшли чавунне лиття (техніку плавлення заліза й відливання його в певні форми, яку застосовували для виготовлення посуду й гармат), лемеш плуга й стремено. Стремено винайшли на Сході близько III століття, а на Захід воно потрапило в Середньовіччі. Використання стремена неймовірно збільшило рухливість і бойову силу людей на конях. Винахід стремена такий важливий, що дехто ставить його внесок у поступ цивілізації поряд із винаходом колеса чи друкарства. І він довів, що добре відомі нам винаходи — папір, порох, друкарство й компас — усі зроблено в Китаї.

Проте аж до середини XX століття більшість людей у світі, не кажучи вже про Захід, вірили, що більшість цих винаходів зроблено на Заході.³⁷⁵ Після середини XX століття завдяки дослідженням Нідема серед західних інтелектуалів визнали, що ці важливі винаходи походять зі Сходу. Це одразу привело на Заході, з Нідемом на чолі, до питання: чому ж тоді Китай, що мав цивілізацію, науку й техніку, які на тисячу чи кілька сотень років випереджали інших, не розвивався далі й дав Заходові себе наздогнати?³⁷⁶ Це важливе питання, відоме як «питання Нідема» (Needham’s Question), у середині XX століття цікавило багатьох західних учених і мислителів.³⁷⁷ Веллс поставив його собі ще до Нідема:

Чому Китай, що досяг так багато, не досяг нічого більшого? У ту пору Китай виходив у море й вів значну зовнішню торгівлю. Чому Китай не відкрив Америки чи Австралії? ³⁷⁸

Мислителі, що вивчали історію, як-от Нідем і Веллс, знали, що в довгій історії був довгий період, коли східна цивілізація переважала Захід. Але в останні два-три століття, коли Захід переважив Схід в усьому, такий погляд на відносне становище цивілізацій не був доречним. Зрештою не лише на Заході, а й на Сході майже всі вважали неймовірним історичний факт поширення східної цивілізації на Захід і не надавали йому особливого значення. Навіть наприкінці XX століття, доки історичне піднесення східних економік не вибухнуло в дійсності, цей погляд панував і на Сході, і на Заході.

Але Веллс і Нідем, обидва люди Заходу, навряд чи легковажно висловили б прихильну оцінку, що Схід довго випереджав Захід у культурі; а судячи з їхнього величезного історичного знання, це не може бути вигадкою. Справді, якщо добре придивитися до історії, такий погляд Веллса й Нідема на Схід до XVIII століття був на Заході панівним. Приклад — Адам Сміт. У Багатстві народів, написаному 1776 року, Адам Сміт описує процвітання Китаю. Він описує його як одну з найбагатших країн світу XVIII століття:

Китай довго був однією з найбагатших країн світу, тобто однією з найродючіших, найкраще оброблених, найпрацьовитіших і найлюдніших. Проте він, схоже, довго перебував у застої. Марко Поло, що відвідав його понад п’ятсот років тому, описує його землеробство, промисловість і людність майже тими самими словами, що й нинішні мандрівники. Можливо, ще задовго до його часу Китай уже здобув усе багатство, яке дозволяє здобути природа його законів та інституцій.³⁷⁹

Якщо ми приймемо цей погляд Веллса, Нідема й Адама Сміта, то дійдемо дуже цікавого й важливого історичного погляду: Захід по-справжньому наздогнав Схід і здобув перевагу лише за останні два-три століття, тобто від XVIII століття. Тоді ми доходимо висновку, що не повинні замикати себе в панівному західному погляді, обмеженому двома останніми століттями. Ставши бранцями становища XIX–XX століть, ми не зможемо ні зрозуміти минулого, ні задумати майбутнього, яке розгорнеться в XXI столітті. Нам треба повернутися до довгої історії перед XIX–XX століттями й розглянути злети й падіння Сходу й Заходу.

До Відродження: поширення східної культури на Захід

Цивілізації Сходу й Заходу тисячоліттями розвивалися засадничо відокремлено одна від одної, аж доки в XIX столітті Захід по-справжньому не підступив до Сходу. Засадничі етапи, що творять справжню цивілізацію, — писемність, використання металів, суспільна організація, богоодкровенна релігія, натурфілософія — Схід і Захід розвинули окремо, у відокремленні, а не через тісний взаємний вплив чи запозичення ззовні.³⁸⁰ Дві цивілізації пов’язував лише тонкий Шовковий шлях. Будь-який культурний складник, що передавався між Сходом і Заходом, мусив пройти цим надзвичайно вузьким проходом крізь гори Центральної Азії, тож неминуче втрачав усі риси, крім найсуттєвіших. Шовковий шлях був надто вузький і надто довгий для тісного інтелектуального впливу між Сходом і Заходом.³⁸¹

Усупереч поширеній уяві, на Шовковому шляху море важило так само, як і суходіл. Тож фахівці вважають, що термін silk route, що означає прохід, точніший за термін silk road, що виражає лише суходільний шлях. Шовковий шлях, складений із суходільних і морських доріг, що пов’язували Схід і Захід, по-справжньому відкрили в I столітті до н. е., і він став торговельним проходом між Сходом і Заходом. Аж доки Васко да Гама 1497 року не відкрив прямого морського шляху між Сходом і Заходом, що пов’язав Атлантику й Індійський океан, він понад 1700 років слугував єдиним проходом, що пов’язував Схід і Захід.

Шовковим шляхом переважно рухалися коштовні речі — легкі й дорогі. Тисячоліттями китайський шовк і прянощі продавали на Захід, а із Заходу до Китаю везли скляні вироби й дорогоцінні метали, щоб купувати шовк. Шовк був безперечно найважливішим товаром. Тому цей шлях і назвали Шовковим. У I столітті до н. е., коли могутність китайської династії Хань і Римської імперії зміцніла й поширилася на Сході й на Заході, Шовковий шлях запрацював на повну силу.

У ту пору в Китаї є записи, що називають Римську імперію Дацінь (大秦國). А література римської доби повідомляє, що китайський шовк у великих кількостях продавали в Римі. Рим навіть цим стривожився:

Римський сенат кілька разів з економічних і моральних міркувань ухвалював закони, що забороняли римським громадянам носити шовк, але їх не дотримувалися. Великі кількості золота Римської імперії пливли до Китаю, щоб купувати шовк. Морально шовковий одяг засуджували як розкішний і неморальний.³⁸²

Сенека, римський сенатор I століття н. е., залишив про «неморальний бік» шовкового одягу таке свідчення:

Не знаю, чи можна назвати одягом шовкові тканини, що не приховують ні обрисів тіла, ні гідності тієї, що їх носить…… Незліченні жінки змагаються в запопадливості до шовкового одягу, бачачи, що тіло безсоромних жінок просвічує крізь легкий шовк, тож гість і господар дому можуть мати про дружину однакове знання.³⁸³

Торгівля між Сходом і Заходом Шовковим шляхом була непрямою. Інакше кажучи, посередниками були купці численних країн Центральної Азії й Близького Сходу, що лежали між європейським Заходом і східноазійським Сходом. Першим із людей Заходу, хто без цих посередників безпосередньо відвідав Схід, побачив його на власні очі й залишив розповідь, був Марко Поло. Це було в XIII столітті. Звісно, католицькі священники зрідка відвідували Китай і до Марко Поло й залишали розповіді, але по-справжньому ознайомив Захід зі Сходом саме Марко Поло. Марко Поло, що вирушив на Схід у XIII столітті Шовковим шляхом, повернувся морським відгалуженням Шовкового шляху.

Марко Поло наприкінці XIII століття записав те, що бачив на Сході, у книжці Опис світу. Його подорожні записки стали першою книжкою, що познайомила Європу зі східною цивілізацією. Вона вплинула на багатьох людей, серед них і на Христофора Колумба, що перетнув Атлантику й 1492 року відкрив Америку. Колумб жадібно читав Опис світу, роблячи нотатки на берегах, і вирішив прокласти прямий морський шлях із Заходу на Схід, щоб туди дістатися.

Через Опис світу Марко Поло ознайомив Захід із культурою Сходу; серед описаного ним — терпима постава до численних релігій, використання паперових грошей, друкування рухомими літерами, використання вугілля, Велика стіна й Великий канал. Більшість людей Заходу не повірили йому — не лише за доби Марко Поло, а й століттями згодом. Засади цивілізації були надто різні, а відмінність масштабів — надто велика, щоб у це повірити. Як можна користатися клаптиками паперу замість золота чи срібла? Як можна палити якийсь чорний камінь як паливо? Як книжки, що їх роблять, переписуючи вручну кожну сторінку, можна масово виробляти за допомогою чогось, що зветься літерами й папером? А передусім — як можливе людське суспільство, не зосереджене на Богові, і як кілька релігій можуть співіснувати в одній країні? Плекаючи такі сумніви, Марка Поло вважали вихвалянцем, бо все це було важко зрозуміти чи уявити. Але ці сумніви й питання були цілком природними для людей Заходу, що ще жили в темні віки Середньовіччя.

Особливо для людей Заходу кінця XIII століття, коли все — політика, економіка, населення — було дрібного масштабу, неймовірним було те, що кількість людей чи речей, пов’язаних із певною подією на Сході, про яку розповідав Марко Поло, раз у раз перевищувала мільйон. Якщо зважити, що навіть наприкінці XV століття населення Англії становило близько трьох мільйонів, то одиницю «мільйон» люди Заходу тієї доби вважали числом, якого можна досягти, лише залучивши кілька країн. Тож на Заході глузували з Марко Поло, називаючи його «Il Milione» — «чоловіком мільйонів». Кажуть, що на смертному ложі друзі закликали його задля спокою душі покаятися в численних неправдах, записаних в Описі світу. Марко Поло зітхнув, що не описав і половини чудес, які бачив на Сході, і заплющив очі.

Упродовж наступних століть європейці були переконані, що Опис світу — вигадка, і зробили ім’я Марко Поло синонімом вихвалянця й брехуна. На Заході «Марком Поло» називали того, хто казав речі, які вважали безглуздими. Це тривало близько трьохсот років, аж доки люди Заходу в XVI–XVII століттях не прибули безпосередньо на Схід прямим шляхом між Атлантикою та Індійським океаном, який 1497 року відкрив Васко да Гама, і не переконалися, що більша частина описаного Марко Поло в Описі світу — правда.³⁸⁴

Захід не міг збагнути цього нового обличчя Сходу через «темні віки» Середньовіччя. Поки Захід проходив майже тисячу років темних віків, Схід невпинно поступав у своїй культурі. Ця розвинена культура й думка Сходу, відокремлені тисячею років, дійшли до Заходу й вплинули на нього двома хвилями: спершу матеріальна культура Сходу, потім його думка. За «монгольського миру» (Pax Mongolica), коли постала велика імперія, що простяглася через Євразію, і близько двох століть усіляко заохочували всю торгівлю, винаходи Сходу по-справжньому хлинули на Захід і дуже вплинули на західне Відродження. Згодом східна думка, прийшовши на Захід через перший безпосередній людський контакт між Сходом і Заходом, глибоко вплинула на західне Просвітництво.

Безпосереднього контакту між Сходом і Заходом через прямий морський шлях довелося чекати до XVI століття. Доти Шовковий шлях мусив перетинати численні кордони багатьох країн. Винятком була доба, коли монголи збудували імперію, що охопила Схід і Захід. Монгольська імперія значно розширила дороги й мости, збудувала нові й активно заохочувала вільну торгівлю й культурний обмін як усередині імперії, так і між Сходом і Заходом. Саме тоді винаходи Сходу по-справжньому дійшли до Заходу — завдяки Монгольській імперії, що збудувала через Євразію найбільшу імперію в історії людства й утвердила монгольський мир. Доти Шовковим шляхом доходило лише невиразне усвідомлення, що існує східна цивілізація. Людство, маючи лише обмежені засоби транспорту й зв’язку, жило, не відчуваючи потреби, щоб Схід і Захід добре розуміли одне одного. Аж до XII століття подорож між Сходом і Заходом Шовковим шляхом тривала два-три роки в один бік.

За доби монгольського миру культурний потік ішов в один бік — зі Сходу на Захід. Захід тоді лише починав ворушитися, щоб вибратися з приблизно тисячолітньої середньовічної темряви, тож міг запропонувати Сходові лише католицтво — релігію одкровення. Але Схід уже міцно утвердив систему натурфілософії, зосереджену на даосизмі й конфуціанстві, що не лишала жодної шпарини, куди могла б проникнути богоодкровенна релігія Заходу. Тож східна культура переходила на Захід в один бік, і те, що тоді туди дійшло, неабияк вплинуло на початок і розвиток західного Відродження. У книжці Genghis Khan and the Making of the Modern World професор Джек Везерфорд (Jack Weatherford) так висловлює вплив монгольського миру на Відродження:

За європейського Відродження техніка, війна, одяг, торгівля, кухня, мистецтво, література й навіть музика Європи змінилися під монгольським впливом…… Уперше у своїй історії європейці вдягли штани й куртки замість довгих шат і спідниць. Замість щипати струни інструментів пальцями вони почали грати смичком, яким послуговувалися монголи в степу. І живопис теж почав малювати по-новому.³⁸⁵

Лише за доби Відродження люди Заходу почали носити штани, перейняті в монголів. Доти вони тисячоліттями носили довгі шати, як видно на зображеннях греків, римських сенаторів і середньовічних ченців. І тисячоліттями струнним інструментом Заходу була арфа, на якій грали, щипаючи струни рукою; лише за Відродження почали грати на струнах, водячи по них смичком. Із цього й виросли скрипка й віолончель.

Захід, що витерпів тисячу років середньовічної темряви, завдяки монгольському мирові зміг пізнати чимало чудес Сходу. Серед них — те, що ми часто зараховуємо до чотирьох великих винаходів Китаю: папір, порох, друкарство й компас. Вони дуже вплинули на людей Заходу, що пережили чорну смерть, яка в XIV столітті пронеслася світом, і набули нового погляду на життя: це був початок Відродження. Деякі з цих речей, як-от папір, і раніше доходили до Заходу через посередництво купців численних країн Центральної Азії й Близького Сходу. Але, переходячи через руки купців із країн із різними мовами, письмом, звичаями й культурами, суть техніки, культури й думки — на відміну від самих товарів — неминуче розмивалася чи губилася. А за монгольського миру величезні кількості східних винаходів безупинно надходили на Захід і вирішально вплинули на розвиток і злет західної цивілізації.

Легко здогадатися, наскільки надходження паперу й друкарства на Захід, примноживши кількість книжок, сприяло настанню Відродження. Навіть Опис світу Марко Поло спершу ширився лише в рукописах, переписаних вручну. Але за часів Колумба друковані примірники поширилися, і Колумб зміг прочитати його друкованим. А надходження компаса на Захід вирішально полегшило португальські й іспанські плавання через Атлантику, Індійський і Тихий океани, що почастішали з кінця XV століття. Тоді ж, поєднавши східне чавунне лиття (iron cast) і використання пороху, Захід зумів виготовляти чудові гармати, і історія добре показує, що гармата вирішально сприяла завоюванню світу Заходом.

Якщо Відродження XV–XVI століть завдячувало східній культурі, що почала вільно надходити на Захід завдяки монгольському мирові з XIV століття, то західне Просвітництво XVII–XVIII століть, що настало слідом за Відродженням, побачило, як безпосередній контакт уможливив обмін думками між Сходом і Заходом. І цього разу потік думки йшов в один бік — від східної думки на Захід. Оскільки Захід прагнув звільнитися від численних нераціональних догм богоодкровенної релігії, східна система натурфілософії, зосереджена на природі, полинула на Захід.

Просвітництво: позитивна оцінка східної цивілізації Заходом

Розділені хребтами Гімалаїв і Куньлуню, які називають дахом світу, Схід і Захід тисячоліттями жили, не впливаючи одне на одного, і кожен будував цивілізацію з власним характером. Справжній інтелектуальний обмін між цими цивілізаціями, що розвивалися у взаємному відокремленні, став можливим лише в XVI–XVII століттях. Він почався, коли західні католицькі місіонери оселилися в Пекіні, прибувши шляхом між Атлантикою й Індійським океаном, який відкрив Васко да Гама.

Найважливіша постать серед цих католицьких священників — Маттео Річчі (Matteo Ricci, 1552–1610). Річчі прибув до Макао 1582 року тридцятирічним і прожив у Китаї двадцять вісім років, вивчаючи його мову й культуру аж до своєї смерті в Пекіні 1610 року. Будучи радником при китайському дворі, він видав китайською Істинне значення Владики Небесного (天主實義), що знайомило Схід із західним поняттям Бога. Християнин, він вивчав конфуціанство. Після смерті його поховали в Пекіні, на землі колишнього буддійського храму.

Маттео Річчі пов’язаний і з Кореєю. Коли І Сугван (李睟光), який їздив до Пекіна як посол Чосону, ознайомився з Правдивим значенням учення про Небесного Владику (天主實義) Річчі та іншими творами й повернувся, у Чосоні вперше дізналися про західну цивілізацію й християнську доктрину, які представив Річчі. Повернувшись додому, І Сугван 1614 року (шостого року правління короля Кванхе) написав першу енциклопедію Чосону, Чібон юсоль (芝峰類說), де згадав католицтво. Річчі завзято поширював західну думку в Китаї через християнство, але, перекладаючи Лунь юй та інші твори й передаючи їх на Захід, він зробив і вирішальний внесок у поширення східної думки в Європі. Саме тоді Кун Фу-цзи отримав латинізоване ім’я Confucius.

Чого ж тоді навчився й що відчув Схід у зіткненні із Заходом? Схід зацікавився західною технікою портрета, точними механізмами, як-от годинники, і мапами світу. Але у філософії й думці Захід міг запропонувати лише богоодкровенну релігію, тобто католицтво. А Схід уже мав чималі знання про християнство через контакти за династій Тан, Сун і Юань, тож це не було новиною. І можна припустити, що Схід, який уже мав систему натурфілософії, що відповідала пізньому західному Просвітництву, не відчував великої цікавості до богоодкровенної релігії. Тож у XVII–XVIII століттях, за західного Просвітництва, потік думки пішов у напрямку впливу східної натурфілософії на Захід.

Серед перших китайців, що відвідали Захід, був Шень Фуцзун (沈福宗), якого навернув у католицтво Купле (Couplet), західний місіонер, що жив у Китаї.³⁸⁶ Він отримав хрестильне ім’я Михаїл (Michael). 1681 року вони вирушили з Макао до Європи. Шень Фуцзун відвідав Італію, Францію й Англію, а з Купле — Лондон, Берлін і Відень, зустрічаючися з ученими й, як кажуть, відповідаючи на питання про китайську мову, східну філософію та інше. 1684 року його прийняв французький король Людовик XIV; він був на королівській вечері й показував, як користуватися паличками й писати китайські ієрогліфи. У 1685–1688 роках він перебував в Англії. Під час перебування його прийняв англійський король Яків II. Яків II дуже зацікавився Шень Фуцзуном, першим китайцем, що відвідав Англію, і звелів намалювати його портрет, який повісив у своєму палаці. ³⁸⁷ 1688 року він покинув Англію й подався до Португалії, де став священником-єзуїтом. Він, як уважають, помер 1691 року поблизу Мозамбіку, дорогою назад до Китаю.³⁸⁸

Через Маттео Річчі, Шень Фуцзуна та інших західні мислителі вперше безпосередньо зіткнулися з культурою Сходу. Тоді західні мислителі виявили свіжу, неупереджену цікавість до східної думки й оцінювали її. За західного Просвітництва, у XVII–XVIII століттях, східна думка безпосередньо вплинула на західну на двох напрямах: політичній етиці, зосередженій на конфуціанстві, і політичній економії, зосередженій на даосизмі.

Тодішні західні мислителі, переживши нещадну різанину між протестантами й католиками, яку розпалила Реформація, що все тривала, були сповнені огиди до догм і нетерпимості західної релігії. За цих обставин вони відкрили у східній думці природну космологію й етичну систему, засновані не на Божому одкровенні, а на дусі, і висловили подив і захват, бо зустріли цивілізацію, де вже здійснилося те, чого вони прагнули. Такий мислитель, як Лейбніц (1646–1716), уособлює тих, хто, позитивно оцінюючи східну цивілізацію, покладав великі надії на обмін між цивілізаціями Сходу й Заходу:

Я вважаю особливим задумом долі те, що людська культура й витонченість нині ніби зосереджені на двох кінцях нашого континенту — у Європі й Китаї. Можливо, найвище Провидіння влаштувало так, щоб, поки найосвіченіші й найвіддаленіші народи простягають одне одному руки, ті, що живуть між ними, поступово піднеслися до кращого способу життя.³⁸⁹

Мислителі Просвітництва тієї доби позитивно оцінювали те, як східна думка добре діяла в східному суспільстві — у політиці, економіці й етиці — без жодних догм, з великою терпимістю й зводячи до мінімуму втручання уряду. Професори Вальтер Демель (Walter Demel) і Девід Манджелло (David Mungello) опублікували статті й книжки, що добре підсумовують погляди тодішніх західних мислителів на східну цивілізацію. Погляд Демеля стисло такий:

В очах Заходу китайці здавалися привітними й працьовитими, але зрештою атеїстами й забобонними. Проте західні філософи в багатьох відношеннях побачили дивовижні речі: що урядовців на Сході добирають лише за особистою розважливістю й чеснотою, незалежно від походження чи статків; що вчені користуються особливою шаною; що всілякі статистики дуже розвинені; а передусім їм здавалося дивним, що Китай утішається великим достатком, хоч і не має Божого благословення. Захід тоді думав про китайців, що хоч якими етичними, чемними й розумними вони були б, вони нічого не знають ні про Біблію, ні про Аристотеля й зовсім не здатні до релігійного судження. Західним мислителям було дуже незатишно від того, що Китай, хоч як його розглядай, не вміщається в їхню систему думки… Вони відкрили, що Схід має неповторну культурну модель, якої ніде більше у світі немає. Їх глибоко вразило, що китайські імператори безпосередньо цікавляться землеробством. Вони закликали західних монархів навесні особисто показувати сівбу, як китайський імператор. Тож такі західні монархи, як Людовик XV, Людовик XVI та Йосиф II, показово сіяли. Вольтер уважав, що коли всі інші народи занурені в забобони, лише правлячий стан Китаю мудрий і деїстичний (deistic). Він дивувався, що в Китаї між верховним правителем і народом немає проміжного стану, як-от західна аристократія. Він захоплювався тим, що всі працюють і немає верстви, як-от аристократія, що не працює. Едикт про терпимість (Edict of Tolerance) імператора Кансі, що 1692 року дарував свободу віросповідання, їх приголомшив, і вони навіть критикували його як надмірно терпимий. Багато західних мислителів думали, що Китаєм правлять філософи. Їх дуже надихало, що так довго трималася й розвивалася система, у якій були інституції просування урядовців, урядовців добре винагороджували, а хабарництво суворо карали. Китайський монарх правив за допомогою вірних і вчених радників, і вони почали бачити в цій моделі взірець «освіченого абсолютного монарха», якого мали на думці. Вони дізналися, що етика — осьова ідея китайського суспільства і що ця етика не лише практична мета, до якої прагне народ, хай і не складений із палких християн, а й ідеал, якого може досягти кожен.³⁹⁰

Професор Манджелло теж пише у своїй книжці The Great Encounter of China and the West, 1500–1800 і в статті «Confucianism in the Enlightenment» про Схід, яким його бачила Європа доби Просвітництва. Стисло:

Вольтер та інші мислителі Просвітництва обстоювали, що Китай, яким править імператор, що спирається на духовні цінності конфуціанства, може бути взірцем освіченої монархії для Європи. Інакше кажучи, вони помічали, що монарх править, радячись зі станом учених-урядовців. Шана Кене до Конфуція була така глибока, що він завзято поширював конфуціанство в Європі, і самого Кене прозвали «європейським Конфуцієм». Вони живо зацікавилися тим, що П’ять канонів конфуціанства вважали спільною спадщиною всіх людей Сходу, а не якогось окремого угруповання. Вони вважали, що вчення Конфуція, зосереджені на етиці, не лише логічно послідовні, а й мають велику практичну цінність. Вони бачили конфуціанство корисним для створення ідеальної для людства політичної системи. Найбільше їх дивувало й надихало те, що це був історичний доказ: етична система можлива без релігії. Деякі мислителі Просвітництва відкидали космологію й метафізику неоконфуціанства як матеріалістичні й атеїстичні. Конфуціанська думка прийшла до Англії у XVIII столітті, і Семюел Джонсон наголошував, що Китай запровадив систему вчених-урядовців, засновану на заслугах, на противагу посадам, які тоді в Англії купували й продавали лондонські фінансисти… Особливо він цінував те, що китайські державні іспити пов’язують посади зі здібностями й інтелектуальними досягненнями особи. Тож Китай почали вважати живим доказом «ученої меритократії» (learned meritocracy).³⁹¹

Ця прихильна цікавість до Китаю проявилася й у житті та архітектурі західної аристократії, і в розвитку англійського саду. Тоді палаци Франції у Версалі, Габсбурґів у Відні й прусського королівського дому в Сансусі мали «китайський кабінет», де всі оздоби, стіни й стелі були оформлені на китайський лад. Стиль рококо в архітектурі й оздобленні, модний на Заході XVIII століття, наслідував китайські взірці. Китайський шовк, китайську порцеляну й чай поширювали як вишуканий смак і смакували ними. Тодішня Європа, ідучи за французькою мовою, назвала цю тенденцію в культурі, архітектурі й способі життя шинуазрі (chinoiserie), тобто «на китайський лад». І в мистецтві з’явилися майстри під впливом Сходу, як-от Ватто (1684–1721).

Поки династії європейського континенту так переймали китайську культуру, в Англії під китайським впливом з’явився так званий англійський сад (English Garden). Аж до доби бароко на Заході були модні впорядковані сади, що відбивали геометричну рівновагу й поняття — символи ладу богоодкровенної релігії чи абсолютної монархії. Під впливом китайського натуралізму геометричні сади європейського континенту перетворилися на англійський сад, що може здаватися безладним, але природний. Можливо, Англія, що першою позбулася європейської феодальної монархії й зуміла утвердити парламентську демократію, віддала перевагу природному садові як виразу системи натурфілософії в садовому мистецтві.

3) Західне Просвітництво: просвітлення проти чого?

За доби Просвітництва, у XVII–XVIII століттях, Захід завзято й серйозно обговорював багато питань, які нам нині важко уявити. Серед найвидатніших філософів, учених і мислителів тієї доби з релігійним запалом, холодним розумом, а часом і з почуттям справедливості сперечалися про різні положення, записані в Біблії. Щоб зрозуміти, чому західні мислителі виявили велику цікавість до східної натурфілософії й схилилися до неї, розгляньмо кілька таких цікавих епізодів.

Захід, що вірив, ніби пекло справді розташоване під Єрусалимом

Відколи християнство наголосило на важливості потойбічного світу, люди Заходу твердо вірили в рай і пекло. Люди Заходу в Середньовіччі були певні, що пекло розташоване під Єрусалимом. Коли Данте в XIII–XIV століттях писав Божественну комедію, він помістив пекло під Єрусалимом. Існування цього пекла безпосередньо пов’язане із західною вірою в потойбіччя, складене з раю й пекла. Значно серйозніше, ніж ми гадаємо, люди Заходу Середньовіччя й початку Нового часу вірили, що Страшний суд ось-ось настане. Тож їхнім життям правило прагнення дістати прощення гріхів на Страшному суді й потрапити до раю. Церква пропонувала різні запоруки цього прощення. Наприклад, заява папи, що участь у хрестовому поході, щоб відвоювати Єрусалим, відпускає всі гріхи й відчиняє рай, відіграла вирішальну роль у формуванні першого хрестового походу. Далі це привело до того, що Церква почала продавати індульгенції. Багато хто прагнув утекти від страху перед численними жахливими карами пекла.

Захід, що вірив, ніби Сонце обертається довкола Землі, а людина — центр світу

Чудо Ісуса Навина, що зупинив Сонце на небі (Нав. 10:12–14), понад тисячу років було одним із наріжних каменів, які західна думка вважала істиною. Геоцентризм був незаперечною правдою. Подія, що здійняла великі бурі, сталася наприкінці Відродження й на початку Просвітництва: «космологія, зосереджена на Сонці» (heliocentrism), яку на основі наукових фактів астрономічних спостережень запропонували Коперник (Nicolaus Copernicus, 1473–1543), Кеплер (Johannes Kepler, 1571–1630), Галілей (Galileo Galilei, 1564–1642) та інші. Адже за геоцентризмом Бог зупинив Сонце, а за новою геліоцентричною теорією Бог мав би зупинити обертання Землі. Або Бог чи Ісус Навин помилився, або в зв’язку між Богом і Ісусом Навином сталася серйозна помилка, або була помилка в записі Біблії: так поставало питання про проблему в самій Біблії. Славетний геліоцентризм Галілея нам добре відомий. Рухи небесних тіл, які Галілей справді спостерігав у свою зорову трубу, ясно мали за центр Сонце, а Земля оберталася довкола нього. Але папський престол мусив і далі обстоювати Боже слово, записане в Біблії. Папський престол нав’язував геоцентризм, за яким Сонце обертається довкола Землі. Середньовічна Церква підтримувала гіпотези Аристотеля й Птолемея й уважала Землю центром світу, довкола якої обертаються Сонце, Місяць та інші небесні тіла, бо ця гіпотеза добре узгоджувалася з описом творіння в Книзі Буття, у П’ятикнижжі Мойсея. Геліоцентризм похитнув «космологію, зосереджену на Землі» (geocentrism), притаманну біблійній догмі, за якою Бог особливо створив Землю й людину. Тож римський папський престол не міг не придушувати їхнього спостереження, що Земля обертається довкола Сонця. Розповідають, що Галілей, визнаючи біблійне слово, щоб урятувати життя, повторив свій геліоцентризм: «А все-таки вона крутиться».

Віра в потоп Ноя під сумнівом через прихід східної культури на Захід

У зв’язку з обчисленням віку Землі був і епізод, коли східна культура вплинула на нове датування потопу Ноя. У XVIII столітті, за західного Просвітництва, західні мислителі почали сумніватися в нераціональних сторонах християнства й намагалися дати їм раціональне пояснення. Одним із таких зусиль був пошук того, коли відбулися творіння й початок людства. Тоді ще вважали самоочевидним, що дату треба обчислювати за родоводом, записаним у Біблії, від Адама до Авраама. За цих обставин, коли східна цивілізація прийшла на Захід через звіти й переклади отців-єзуїтів, посланих до Пекіна, мислителі Просвітництва знайшли в них корисні матеріали для нападу на християнську догму. Голландський учений Ісаак Воссіус (Isaac Vossius, 1618–1689) дуже цікавився не історією за Біблією, а природною історією (natural history). У книжці De vera aetate mundi («Про справжній вік світу»), виданій 1659 року, він обстоював, що китайська культура починається щонайменше близько 2900 року до н. е., понад п’ятсот років до Потопу, тож біблійний спосіб обчислення хибний. Вольтер скористався цим аргументом, щоб атакувати догму, ніби юдео-християнство — перша й найдавніша релігія.³⁹² А далі Вольтер став мислителем, що визнав східну цивілізацію разом з іншими цивілізаціями людськими цивілізаціями поза християнством. Він урахував це у своєму Філософському словнику: це був перший на Заході випадок, коли поряд із християнською цивілізацією офіційно визнали й розглянули китайську та інші цивілізації.

Невіра в чудеса — осердя богоодкровенної релігії

Вольтер, що за доби Просвітництва боровся проти численних забобонів і догм, які прикривалися ім’ям релігії, уважав, що Бога-чудотворця створила людина, бо мала в ньому потребу, і що це аж ніяк не те, чого Бог навчив людину чи що їй наказав: «Навіщо Богові творити чудеса?… Вірити в чудеса — дурість і неповага до Бога».³⁹³ Вольтер бачив східну систему натурфілософії як засновану на дусі. Він уважав, що східна філософська система не має ні забобонів, ні віри в чудеса, ні процесу уособлення, а обряди — не більше ніж шана до померлих предків. Вольтер думав, що конфуціанство дуже успішно встановлює етичний і суспільний лад у людському суспільстві і що ця східна етика дієвіша за християнство, яке спирається на забобонні вірування, обтяжливі обряди й зіпсовані інституції Заходу: «Бог не потребує ні наших жертв, ні наших молитов. Лише ми самі відчуваємо в них потребу. Не Бог змусив нас йому поклонятися, а ми самі».³⁹⁴ Про проблему, з якою стикається засновник релігії чудес, Вольтер писав: «Якщо хочете великої слави й хочете стати засновником релігії, найкраще — цілком збожеволіти. Але не забувайте, що ваше божевілля має йти з плином свого століття. Навіть у божевіллі ваш розум має керувати вашими безумними словами й учинками. Інакше кажучи, треба висловлювати свої думки так, щоб інші втомилися, і не боятися бути впертим до краю. Отже, треба бути готовим до шибениці. Але якщо ви уникнете шибениці, вам поставлять вівтарі».³⁹⁵ Зрештою, у міру того як множилися мислителі, що заперечували чудеса, вони поширили проти богоодкровенної релігії, яка вірила в чудеса, деїзм, за яким Бог не втручається в людські справи.

Рух за пошуки мови Адама і Єви та цінність, надана китайським ідеограмам

За західного Просвітництва, у XVII–XVIII століттях, паралельно з обчисленням віку Землі намагалися знайти мову, якою говорили Адам і Єва. Мову, якою Адам говорив в Едемському саду, вважали чистою мовою до гріхопадіння, мовою ангелів. Західне прагнення знайти «адамову мову» (Adamic Language) походило з розповіді Книги Буття: «І Господь Бог утворив із землі всіх польових звірів і всіх небесних птахів і привів їх до людини, щоб побачити, як вона їх назве; і як людина назве кожну живу істоту, так і буде її ім’я» (Буття 2:19). Мову Адама до гріхопадіння шукали тому, що західна історія XVI–XVII століть була позначена конфліктом між протестантами й католиками й довгою різаниною між силами, що на нього спиралися, а причину цього вбачали у відмінностях мов і понять. Цю думку ще більше зміцнила біблійна розповідь про Вавилонську вежу: після творіння людство жило в гармонії, говорячи однією мовою; але коли Бог побачив, що людство загордилося й будує Вавилонську вежу, щоб кинути виклик його мудрості й владі, він зруйнував її, розсіяв людство на численні племена й змусив говорити різними мовами, щоб вони ніколи більше не змогли об’єднатися. Тож, щоб зцілити розділення людства, мислителі Просвітництва доклали великих зусиль, щоб знайти первісну мову — мову Адама і Єви. Їхньою метою було подолати конфлікт між протестантами й католиками й розширити царину людського розуміння. Вони зацікавилися китайськими ідеограмами, уважаючи їх ближчими до природи, ніж фонетичне письмо західних країн, і гадаючи, що вони можуть допомогти знайти мову Адама і Єви.

Захід, що твердо вірив, ніби Землі близько шести тисяч років

Книга Буття, перша книга П’ятикнижжя й початок юдео-християнської Біблії, відкривається докладним описом того, як Бог створив небо й землю. Щонайменше до XVIII століття більшість людей Заходу твердо вірили як у факт, що Мойсей написав її, отримавши одкровення безпосередньо від Бога. Кожного, хто висловлював заперечення, вважали єретиком і відступником, що чинить тяжкий злочин, за який можна втратити життя. Дуже довго, аж до початку XVIII століття, західна цивілізація твердо вірила, що Бог створив природу й людину за шість днів. Старий Завіт докладно записує перебіг і тривалість творіння, те, що перша людина, Адам, прожила 930 років, і скільки років прожив кожен з його нащадків (Буття 5). Новий Завіт починається докладним родоводом царів і пророків від Авраама до Ісуса. На цій підставі близько IV століття, коли Римська імперія проголосила християнство державною релігією, з’явився звичай серйозно обчислювати дату творіння й вносити її до календаря. Спершу більшість вірила, що творіння сталося п’ять-шість тисяч років тому. Календар Візантійської імперії брав за точку відліку творіння, що сталося за 5509 років до Христа. Це спиралося на віру в шість днів творіння, описаних у Старому Завіті, і на місце з Другого послання Петра: «У Господа один день — як тисяча років, і тисяча років — як один день».³⁹⁶ У «творіння шість тисяч років тому» твердо вірили й після Середньовіччя. Аж до XVIII століття, кінця Просвітництва, думку, що Всесвіт створено близько 4000 року до н. е., приймали як факт і називали точну дату: 18 березня 3952 року до н. е. Якщо додати роки від Ісуса, творіння сягало шести тисяч років тому. Реформатор Кальвін проповідував, що «від творіння минуло трохи більше п’яти тисяч років», а Лютер теж поширював учення про творіння шість тисяч років тому, проповідуючи: «Від Мойсея ми знаємо, що шість тисяч років тому світу не існувало». Так само й Шекспір, що пише у своєму творі: «Бідолашному світові майже шість тисяч років». Багато вчених безупинно уточнювали дату творіння на підставі нововідкритих фактів. Ньютон (Isaac Newton, 1642–1727), учений, що відкрив закон всесвітнього тяжіння й, показавши, що закони Кеплера з нього випливають, ще більше зміцнив геліоцентризм, теж твердо вірив у численні біблійні догми, зокрема в творіння. Він обчислив дату творіння так, як її записано в Біблії, і оголосив нову дату: Землі близько 5700 років — трохи інакше, ніж уважали доти.

Люди Заходу, що серйозно обчислювали дату кінця світу й повернення Христа

Учення про кінець світу походило з релігійної віри, записаної в Новому Завіті, у повернення Ісуса й Страшний суд. На Заході не лише люди Середньовіччя, а й багато людей Заходу аж до XVIII століття твердо вірили, як віщувала Біблія, у кінець світу й повернення Ісуса. Оскільки Біблія пояснює це багато разів і дуже докладно, люди Заходу в Середньовіччі вважали це суттєвим складником християнської віри. Есхатологію (eschatology), або вчення про потойбіччя, середньовічний папський престол активно використовував як дієвий засіб стабілізувати суспільство й зберегти папську владу. Папа Лев III 800 року завдяки Карлові Великому утвердив владу Церкви над усією Європою; від хрестових походів кінця XI століття Церква надавала індульгенції, засновані на вченні про потойбіччя, а з часом почала їх продавати. На початку XVI століття, коли продаж католицьких індульгенцій став нестримним, Лютер 1517 року нарешті сміливо повстав проти нього й здобув підтримку князів, невдоволених тим, що багатства їхніх земель пливуть до Рима через купівлю індульгенцій. Так народився протестантизм, що протистояв католицтву, і почалися жорстокі релігійні війни між ними. За доби Відродження передбачену дату кінця світу раз у раз відсували. За обчисленнями мислителів XV століття кінець оголошували то на початок XVIII століття, то обчислювали, що він почнеться у двотисячний рік від народження Ісуса. Папський престол востаннє виклав свою позицію щодо кінця світу наприкінці XVI століття: він уважав, що до 1992 року кінця не буде. Після Реформації, коли в кожній країні зростала королівська влада, Єлизавета I Англійська, Генріх III Французький, кардинал Рішельє та інші почали суворо забороняти вводити людей в оману, оголошуючи рік кінця світу, щоб запобігти суспільним заворушенням.³⁹⁷ Але вчення про кінець світу, згадане в Біблії понад сто разів, попри заборони урядів не зникало легко. На початку XVIII століття Ньютон теж обчислив дату кінця світу й записав, що світ не скінчиться раніше 2060 року. Обчислення брало за точку відліку 800 рік, коли Карл Великий об’єднав Європу на Заході, а Лев III здобув владу як перший справжній папа, і рахувало 1260 днів, названих щодо кінця в Книзі пророка Даниїла в Старому Завіті, як 1260 років, щоб дійти до 800 + 1260 = 2060. Ньютон вірив, що «Євангеліє має бути прочитане в усіх народах землі до кінця світу і що це станеться до кінця».³⁹⁸ Справді, оскільки кінець світу був пов’язаний із вірою в повернення Ісуса, знищення сатани й воскресіння всіх добрих для винагороди, передбачення його дати було однією з засадничих догм християнства, що утверджували католицьку владу. Тож римський папський престол уважав це питання вкрай суттєвим, і так само важливим воно було для реформаторів. Лютер за підтримки місцевих князів гнівно викривав численні вади Римської церкви — продаж індульгенцій, її монополію на тлумачення Біблії та інше, — але й він твердо вірив у геоцентризм, кінець світу й повернення Ісуса і вірив, що кінець наближається дедалі швидше. Тож деякі західні мислителі почали вважати, що протестантизм, народжений Реформацією, досяг важливого поступу — припинення продажу індульгенцій і поцінування особистої віри й права тлумачити Біблію, — але мало чим відрізнявся від католицтва, бо відмовлявся від проводу розуму щодо ненаукових сторін геоцентризму й кінця світу.

Отже, разом із проблемою добра і зла існування раю й пекла більшість людей Заходу й мислителів навіть за доби Просвітництва вважали непохитним фактом. Але в міру того як непогрішність Біблії ставили під сумнів і хиталася віра в геоцентризм, креаціонізм, датування творіння, потоп Ноя, мову Адама тощо, разом із нею захиталися й ці догми, зокрема віра у фізичне існування пекла. Існування раю й пекла означає, що воно ставить питання й про вчення про добро і зло, про провину й кару і про роль закону, що лежать в основі західної цивілізації. Саме тут конфуціанська етика натурфілософії й ідея недіяння (у-вей, 無爲), заснована на Дао природи, дуже привабили західних мислителів.

4) Мислителі західного Просвітництва, захоплені східною натурфілософією

Значно глибше й ширше, ніж зазвичай думають, східну думку шанували західні мислителі XVII–XVIII століть. Західна цікавість до східної думки йшла двома напрямами. Перший — політична етика конфуціанства через Бейля (1647–1706), Лейбніца (1646–1716), Вольтера (1694–1778) та інших. Другий — політична економія даосизму через французьких філософів фізіократії (Physiocracy), як-от Кене (1694–1774), Ґурне (1712–1759) і Пуавр (1719–1786).

Конфуціанство — не богоодкровенна релігія, а натурфілософія. Мета конфуціанства — участь у дійсності через виховання себе, тобто політична дія. Виховання себе (修身) і любов до народу (愛民) — два осердя конфуціанської філософії. Ця східна натурфілософія дуже вплинула на Захід доби Просвітництва XVII–XVIII століть, що намагався звільнитися від богоодкровенної релігії. Але цей факт значною мірою забули через схильність Заходу після промислової революції принижувати східну цивілізацію. Після промислової революції західні мислителі прийняли суперечки філософії історії, що трактували східну цивілізацію як відсталу. Поверніться до західного Просвітництва, до промислової революції, — і побачите, що західні мислителі ставилися до східної цивілізації з шаною. Показова постать — Вольтер. Він високо цінував Конфуція як того, хто «дав людству найкориснішу мудрість і єдиний з усіх учителів людства не намагався обдурити інших».³⁹⁹ За доби Просвітництва вони обстоювали деїзм (Deism, 理神論) замість богоодкровенної релігії. Як східна думка так сильно привабила західних деїстів? Річ у тім, що західні мислителі лише в XVII столітті зацікавилися стосунками людини й природи і заснованою на них натурфілософією. А східна цивілізація утвердила натурфілософію ще на дві тисячі років раніше. Тож багато мислителів західного Просвітництва шукали взірець західного деїзму в конфуціанстві й даосизмі Сходу.

Тлом світу, у якому жили люди Заходу безпосередньо перед Просвітництвом, були Реформація, війни й різанина між протестантами й католиками, що тривали вже довго. У Франції 1572 року сталася «Варфоломіївська ніч», коли католики на світанку напали на протестантів і вирізали їх; по всій Європі спалахнула Тридцятилітня війна (1618–1648) між прихильниками протестантів і католиків; а у Франції Нантський едикт (Edict of Nantes) 1598 року, що дозволив протестантам-гугенотам сповідувати свою віру, 1685 року скасували, і кривавий конфлікт між протестантами й католиками спалахнув знову. Це була доба, коли релігійна нетерпимість завдавала людському життю такої великої шкоди, що можна сказати: вона сягнула вершини.

Саме тієї пори Схід і Захід уперше змогли почати обмін думками. Інакше кажучи, Дао Сходу й Бог Заходу вступили в контакт і діалог через мислителів Сходу й Заходу. Тоді західна етика, і протестантська, і католицька, була цілком релігійною: етику вважали похідною від Бога й релігії. Східна етика природна: вона відкриває в природі її незмінну засаду — Дао — і застосовує її до людського суспільства. Тож західні деїсти, відкривши в конфуціанстві східну натуралістичну етику, у якій не втручається Бог, висловлювали подив і шану. До того ж вони жили в добу, коли за тодішньої меркантилістської політико-економічної філософії вважали природним, що держава втручається в усю господарську діяльність особи. А побачивши, що на Сході за даоської ідеї недіяння держава не втручається в господарську діяльність осіб, а економіка проте процвітає, вони й тут не могли стримати подиву й шани.

Ще в XVI столітті був французький філософ, що цікавився східною думкою: есеїст Монтень (1533–1592). Монтень в ім’я гуманізму критикував нетерпимість західної релігії свого часу, часто посилаючись на східну думку, що почала зрідка доходити до Європи. 1687 року в Парижі латиною вийшла книжка про конфуціанство Confucius Sinarum Philosophus («Конфуцій, філософ китайців»), яку широко читали серед західних інтелектуалів. ⁴⁰⁰ На цьому тлі серед французьких філософів, що в XVII–XVIII століттях по-справжньому почали знайомити Захід зі східною думкою, — Бейль і Мальбранш.

Бейль (1647–1706) зосередився на критиці й нападах не лише на релігійну нетерпимість, а й на будь-які метафізичні й релігійні претензії на відкриття абсолютної істини. Тут йому дуже прислужилася східна натурфілософія: байдужа до метафізики, позбавлена будь-якої релігійної схильності й заснована на положенні «Дао, яке можна назвати, — не Дао», за яким людина не може досягти істини. Справді, перейнявши це визначення Дао, Бейль обстоював, що «Бог перебуває в царині, якої людина не може збагнути».⁴⁰¹ Так Бейль став тим, хто почав видавати Історичний і критичний словник, предтечу французьких «енциклопедистів», що вели Просвітництво XVIII століття. Він ступив на крок далі, ніж тодішні європейські мислителі, що вважали східну думку деїстичною. Він сміливо обстоював, що східна думка — натурфілософія, і бачив у цьому доказ, що людство може збудувати міцну етичну систему без релігії західного штибу.

Мальбранш (1638–1715) написав невелику працю Бесіда християнського філософа з китайським філософом про існування й природу Бога.⁴⁰² Там він пояснював поняття Бога, вміщене в конфуціанській думці, як тотожне поняттю Бога в Спінози. Це пояснення походило з того, що тодішні західні мислителі ототожнювали східну систему натурфілософії — через учення Чжу Сі про лі і ці — з релігійним поглядом Спінози. Оскільки східна система натурфілософії спирається на поняття Дао, осердя не лише конфуціанства Конфуція, а й даосизму, Дао Сходу почали ототожнювати з Богом Спінози. У цьому світлі виступили догматичні й нераціональні сторони західної богоодкровенної релігії. У діалозі Сходу й Заходу на Заході нарешті вперше з’явилася філософія, що зрозуміла східне поняття Дао й ототожнила Дао Сходу з Богом Заходу.

Поки вони діяли у Франції, і в Німеччині з’явився філософ, що глибоко цікавився східною цивілізацією й порівнював її із західною на рівних: Лейбніц (1646–1716). Цікавість Лейбніца до Китаю була така глибока, що він присвятив йому дві праці. Одна — Novissima Sinica («Найновіші вісті з Китаю»), видана 1697 року на основі звітів і листів отців-єзуїтів; друга — Трактат про природне богослов’я китайців, написаний 1716 року. Лейбніц пояснював там китайську І цзін, учення про лі і ці та інше й уважав, що релігія Сходу утвердила «природну релігію, засновану не на одкровенні, а на дусі». І, як ми бачили вище, маючи бачення, що «дві найблискучіші цивілізації людства» розташовані «на двох кінцях Євразії» і що, щойно ці дві цивілізації почнуть обмінюватися, усі інші цивілізації між ними разом піднімуться на високий рівень цивілізації, він справді докладав зусиль, щоб розширити обмін між цивілізаціями Сходу й Заходу.

Багато філософів до й після Просвітництва цікавилися східною думкою. Серед них — Монтень, Мальбранш, Бейль, Вольф, Лейбніц, Вольтер, Дідро, Гельвецій, Кене й Адам Сміт…. Візьмімо за приклад Крістіана Вольфа (1679–1754). Він був учнем Лейбніца — філософа, що тоді очолював німецький раціоналізм і дуже вплинув на Канта. Вольф завзято вивчав конфуціанство й виявляв велику шану передусім до конфуціанської етичної філософії. 1721 року в Галлеському університеті він пояснив, що конфуціанська етика, викладена не як релігійне одкровення, а як природний вияв духу, не поступається християнському моральному чуттю. І він обстоював, що конфуціанство витримує перевірку раціональністю, а це показує важливість натуралістичного морального чуття. Ця промова обурила вірних-протестантів, і протестанти зрештою домоглися, щоб Вольфа вигнали з університету. Зрештою Вольфа вислали з Пруссії. ⁴⁰³

Французький історик-єзуїт Дюальд (1674–1743), викладач у Парижі, знайомив Захід зі східною цивілізацією, сорок років, з 1703 по 1743, регулярно редагуючи й видаючи звіти отців-єзуїтів, посланих до Китаю. Мислителі західного Просвітництва, як-от французькі енциклопедисти на чолі з Вольтером і Дідро, змогли почерпнути з цих звітів багато відомостей про Схід.⁴⁰⁴ 1735 року він видав французькою Опис Китайської імперії, і книжка, наступного року перекладена англійською, поширилася по всій Європі й мала великий відгук. Дюальд дуже позитивно подавав і оцінював у ній історію Китаю та всі боки східної цивілізації. Водночас, порівнюючи її із західними інституціями й культурою, він указував на відсталість Заходу.

Коли багато мислителів Просвітництва викривали й атакували проблеми західної цивілізації, вони видали кілька книжок, що брали за аргумент сильні сторони східної цивілізації, і європейська думка була зачарована східною думкою. Риси східної цивілізації, які тоді помітив Захід, такі: деїстична космологія; етична система правління, у якій імператор править, вислухавши думку радників; державні іспити, що добирали урядовців не за родиною, а за особистими здібностями; господарська традиція, що забезпечувала багато інфраструктури за невеликих податків; і невтручання уряду в господарську діяльність осіб. Зокрема, оскільки тоді знайомилися з думкою китайських учених-конфуціанців, з якими спілкувалися отці-єзуїти в Пекіні, цікавість зосередилася на Конфуції. Конфуція славили як «найвеличнішу людину, яку досі породив світ», і навіть називали «святим покровителем Просвітництва» (the patron saint of the Enlightenment).⁴⁰⁵ Це тому, що Конфуцій систематизував і виклав «натурфілософію», до якої прагнули тодішні західні філософи.

Наприкінці Відродження разом із Реформацією в думці з’явився рух, що наголошував на дусі й автономії особи замість релігії й догматичної традиції. Наприкінці XVII століття, після Реформації й на порозі Просвітництва, західною думкою прокотилися зміни, яких уже неможливо було стримати. За західного Просвітництва, що прагнуло все судити духом, західні філософи почали ставити під сумнів догми й інші риси богоодкровенної релігії, що понад тисячу років цілковито ними правила. Відчуваючи огиду до того, що, чіпляючись за ці догми, найменше заперечення таврували як єресь, а єретиків страчували крайніми способами, як-от спаленням на вогнищі, вони рішуче обстоювали терпимість. Тож терпимість (tolerance) стала одним із гасел Просвітництва.

Західний деїзм з’явився наприкінці XVII століття й близько ста років панував у західній думці. Деїзм досяг вершини за Французької революції наприкінці XVIII століття, і революційний уряд навіть проголосив деїстичний культ — культ Верховної Істоти — офіційним культом Французької республіки. Тоді руйнували статуї святих у церквах, що уособлювали монотеїзм. Деїзм розвинули багато західних мислителів Просвітництва, передусім у Франції. Французькі мислителі, зокрема Вольтер, піонер західного Просвітництва, тоді зазнали великого впливу східної думки. Вони вважали, що у світі є лише одна цивілізація з деїстичною системою — східна; що східна цивілізація — це деїзм, який спирається не на владу Церкви чи одкровення, а на світло духу, наявне в кожній людині; і що конфуціанська етика має цінність, рівну християнському вченню, хоч заснована не на одкровенні, а на дусі.⁴⁰⁶

Якщо розглянути, навіщо Заходові було потрібне Просвітництво, тобто проти чого Захід мусив просвітитися, видно, що в XVII–XVIII століттях східна цивілізація в багатьох відношеннях уже досягла того, що на Заході настало після Просвітництва (post-enlightenment). Як ми вже цитували, у IV столітті до н. е. була філософія Сюнь-цзи, що обстоював: «Дощ іде й без обряду викликання дощу»: «Рух Неба має сталі закони. Він існує не заради мудрих володарів, як Яо й Шунь (堯舜), і не зникає через тиранів, як Цзє й Чжоу (桀紂)» (Сюнь-цзи 17-1). Заходові треба було звільнитися й просвітитися від численних догм і нетерпимості релігії, що понад дві тисячі років глибоко й широко вкоренилися в західній цивілізації, а східна цивілізація вже була вільна від цих догм і цієї нетерпимості.

Богоодкровенна релігія, природна релігія, натурфілософія

Конфуціанство стало відоме на Заході за доби Просвітництва тому, що східна система натурфілософії, яку воно уособлювало, привабила людей Заходу, оточених богоодкровенною релігією. Натурфілософія спирається на систему мислення, цілком відмінну від західної цивілізації Бога, бо ґрунтується не на словах, які передає пророк, а на явищах природи. На противагу «богоодкровенній релігії» (revealed religion), як називають християнство, люди Заходу називають конфуціанство «природною релігією» (natural religion). Але слово «релігія» — не звичний для східної цивілізації вислів. Надприродний Бог, пророк і жрецька каста, що його представляє, — осердя релігії. А східні конфуціанство й даосизм не мають ні Бога, ні пророка, ні жрецької касти й зосереджені не на Богові, а на самій природі. Слушний вислів для конфуціанства й даосизму — не «природна релігія», а «натурфілософія» (natural philosophy). «Природна релігія» — європоцентрична й хибна назва.

Східна натурфілософія утвердила стосунки людини й природи в понятті Дао. Людина зустрічає Дао природи безпосередньо, без посередника. Дао належить до непроявленого (不現) — категорії, яку неможливо висловити людською мовою. Натомість Захід утвердив стосунки людини й природи через надприродну істоту, звану Богом. Посередник — пророк — передає людині Боже слово. Тоді Бог, явлений через пророка, належить до проявленого (示現) — категорії, яку людина може висловити. А довкола пророка утверджується сувора жрецька каста.

Після XIX століття, коли нищівна наука й техніка Заходу та його інституції демократії й ринкової економіки хлинули на Схід, західні інституції й норми стали мірилом і в думці. Оскільки в західній цивілізації релігія відігравала осьову роль, західні мислителі природно припустили, що вона відіграє осьову роль і в східній цивілізації. Тож замість питати, чому релігія стала відігравати осьову роль у західній цивілізації, вони питали, які релігії мала східна цивілізація. Відтак західні мислителі, побачивши, що осердя східної цивілізації становить думка Конфуція, Будди й безсмертних, сприйняли їх як релігії й дали їм назви конфуціанство, буддизм і даосизм. І почали пояснювати відмінності між релігіями Сходу й Заходу. Але конфуціанство — не релігія, а система натурфілософії. Західна релігія докладно впорядковує не лише стосунки людини й природи, а й стосунки між людьми. Західна цивілізація набула етики одкровення й норм, даної Богом, а східна — природної й емпіричної етики.

Західні мислителі в XVII–XVIII століттях відкрили, що східна цивілізація, з якою вони познайомилися через конфуціанство, заснована на природі, без жодного зв’язку з Богом. А оскільки конфуціанство природно без змін перейняло даоське поняття Дао, що утвердило стосунки людини й природи, вони збагнули, що й східна космологія, на відміну від західної, у сприйнятті людини й природи має за лоно природу. ⁴⁰⁷ Думка, що Всесвіт, на якому ґрунтується східна натурфілософія, має засаду, відмінну від західного Бога, була дуже чужою для західних мислителів. А думка, що ця засада — Дао — не існує заради людини й не порушується чудесами, бо людина цього бажає, була для тодішніх людей Заходу дуже революційною. Але на Сході понад дві тисячі років тому цю думку вже прийняли як загальну засаду й основу східної цивілізації — завдяки даоській ідеї Дао й конфуціанській ідеї жень (仁, людяності). Адже люди Заходу покладалися на богів ще за греко-римської доби, а до того ж майже 1300 років чи й довше шанували християнство як державну релігію.

Римський імператор Костянтин 313 року Міланським едиктом заборонив переслідувати християнство, а 380 року імператор Феодосій проголосив християнство державною релігією Риму. Відтоді поняття Бога, яке обстоювало християнство, стало абсолютним осердям людських слів і вчинків у західній цивілізації. Понад тисячу років люди Заходу жили в духовному світі, де кожного, хто думав хоч трохи інакше, ніж написано в Біблії, таврували єретиком і прирікали на вогнище.

За доби Відродження, з XIV по XVI століття, це обернулося на велике пробудження — рух, що прагнув повернути характер людини з-під задушливого панування релігії. Західна думка опинилася в становищі, коли догма, заснована на середньовічному погляді на релігію, більше не могла без змін мати силу. Захід пережив добу, коли розгорнулися гуманізм Відродження, Реформація й розкол між католиками й протестантами, а потім деїзм. Згодом, наприкінці XVIII століття, Перша поправка до Конституції США охопила «положення про заборону державної релігії» (Establishment Clause). Через чотирнадцять століть після того, як у IV столітті християнство проголосили державною релігією, Захід змінив засаду: державної релігії встановлювати не можна.

За західного Просвітництва ставити під сумнів релігійні догми, розглядати їх і висувати нові теорії стало новою течією західної думки. Природно, тоді на Заході відбувалося багато цікавого, що нам нині важко уявити. У таку добу, коли східна цивілізація приходила на Захід, її численні боки видавалися західним мислителям раціональними й природними; вони висловлювали шану й захоплення і почали порівнювати її з нераціональними й ненауковими догмами Заходу.

Захід ішов за способом думати, міркувати й жити, за яким усе вміщувалося в норми, дані Божим одкровенням (чи людськими думками, які люди видавали за Боже одкровення), тобто нормативно. Припустімо, що на землі була інша цивілізація і що ця цивілізація була не нормативною, заснованою на Божому одкровенні, а природною чи емпіричною, що спостерігала природу й ішла за засадами й етикою, відкритими в ній. Тоді цій цивілізації не були б потрібні ні тисячолітня середньовічна західна думка, ні процес західного Просвітництва XVII–XVIII століть.

Ця течія думки неминуче породила рух за те, щоб осягати поняття Бога західної релігії духом, а не йдучи за нормами, які встановлює Біблія. Саме це й початок західного деїзму. У царині політичної етики слово «деїзм» уперше з’явилося на Заході 1682 року. Його осьова ідея — Бог не втручається в людські справи. Оскільки до кінця XVII століття Захід жив під нищівним впливом християнства, зосередженого на понятті Бога, що втручається в людські справи, філософія, яку висунув деїзм наприкінці XVII століття, була революційною. Доти ніхто не наважувався висунути думку, що Бог не втручається в людські справи.

Деїзм також називають природним поглядом на Бога чи природною релігією, бо він тримається того, що Творець, або Бог, не робить нічого, що порушувало б провидіння природи. І почали думати, що східні конфуціанство й даосизм подібні до цього природного погляду на Бога, до цієї природної релігії. Тож за західного Просвітництва думка східних конфуціанства й даосизму дуже привабила західних мислителів, і чимало філософів побачили в східній думці щодо деїзму шлях, яким західна цивілізація мала йти в майбутньому.

У східній цивілізації система натурфілософії розвивалася вже за доби Весни й Осені та Воюючих царств — на дві тисячі років раніше за західне Просвітництво. Мислителі західного Просвітництва, відкривши, що етика деїзму, якої вони прагнули, утілюється у східній натурфілософії, захопилися нею. Особливо в політико-економічній філософії держави вони побачили, що laissez-faire вже втілене в східному даосизмі як «ідея недіяння». Природно, багато західних філософів були вражені східною цивілізацією й намагалися її наслідувати.